Готуючись до уроку, прочитала поему М. П. Бажана “Політ крізь бурю”. Ніколи б не подумала, що якась маленька поема викличе в мені такі почуття, роздуми, вагання. Переді мною як жива, постає головна героїня поеми – Оксана. Сімнадцятирічна дівчина, майже моя ровесниця.
Тяжка і складна випала їй доля. Дитячі роки її проходили без батьківської ласки, змалку вона дізналася про залізні грати, про передачі в тюрму, дізналася, що таке несправедливість. А потім і мати пройшла тим же шляхом, що і батько. Як це, мабуть, важко жити одній, без близьких
Але тільки частку. Бо, напевно, ночами приходили до неї образи її рідних, ставали біля її ліжка, допомагали їй своїми порадами. Тому і змогла зберегти в своєму серці батьків заповіт:
Що в не сталось, Не похитнись, не втрать своєї віри.
Тому, мабуть, і звертається дівчина В найскрутнішу свою хвилину до матері. За той час, коли летить до лінії фронту, дівчина в думках перебрала все своє коротке життя. І ось тут вона найповніше розкрилася перед читачами. Я бачу її надзвичайно вразливою, ніжною, і в той же час стійкою
Хоча могла по-іншому дивитися на світ. Бо ця система зруйнувала її сім’ю, лишила повноцінного дитинства. Вона сама констатує: Дві тисячі сто дев’яносто днів, – І в кожен з них я входила, як в біль Дві тисячі сто дев’яносто днів, – і я не впала.
Що ж було в її характері таке, що вона не пішла шляхом Марійки, що не зрадила свій народ, а ось зараз летить, щоб виконати свій обов’язок перед Батьківщиною? Вона чітко знає, куди летить, знає, що її там чекає, і переконана в тому, що поступає вірно:
…бо знаю я, за що й куди несу життя своє. Може, це їй передалася кришталева чистота ЇЇ батьків, може, це виховання в школі, а може, це її оточення, друзі, які, як виявилося, теж виросли патріотами. А може, все це разом і вплинуло на формування її героїчного характеру. Послідовно і вперто вона добивалася права виразити свої патріотичні почуття.
Чуття спільності з епохою, народом не дало їй збитися з путі, і в години жорстокого іспиту поставило в перші шеренги захисників Вітчизни.
Мене приваблює Оксана ще й тому, що вона надзвичайно проста і зрозуміла мені своїми думками, сумнівами, переживаннями. Чи боялась Оксана, відправляючись на завдання? Думаю, що боялась. Може, боялась не стільки смерті, скільки того, що не зможе до кінця виконати свій обов’язок, зламатися.
Адже ж відчуває вона недовір’я Івана Хомича, і це ображає її. А як би я повелася, коли б була на місці Оксани? Теж, мабуть, боялась би. І стрибати в безвість теж було б, мабуть, страшно, як і Оксані. Але ця дівчина перемогла свій страх, бо її підтримала “велика долоня, міцна материнська долоня”, бо їй на допомогу прийшли “могутні, дбайливі долоні мого народу, стражданням спотуженні, спеками й стужами шпарені, моя охорона…” І ось вже я читаю переможне Оксанине:
Я маса, я сила, я частка життя невіддільна. Я зводжусь! Я житиму! Земле! Народе мій!
Люди! Не показує нам автор подальшої долі дівчини. Може, виконає вона свій обов’язок і повернеться, може, ще не раз летітиме на завдання, а може, покладе свою голову “на чорних снігах Задонщини”. Але я переконана, що Оксана не зламається, не зрадить свою Вітчизну, свій народ.
Не сподобався мені в цій поемі Іван Хомич. Нібито й віддана своїй справі людина, виконує свій обов’язок. Але не подобається мені його прямолінійність. Він ні в чому не вагається, чомусь думає, що в усьому має рацію. І його ставлення до Оксани, його підозри, чи не вони є причиною страху Оксани, її сумлінь, її переживань.
А він повинен би бути її першим порадником.
Дочитано останні рядки поеми, вляглось хвилювання, але образ цієї дівчини ще довго хвилюватиме мене. Хоч відійшли в минуле ті часи, коли люди здригалися від нічних дзвінків, коли батьків розлучали з дітьми, коли вибухали бомби на моїй землі, але доля тих людей мені зрозуміла і близька. Бо це моя історія, бо в кожному з нас частка життя Оксани, бо в кожній моїй кліти-ночці б’ється Оксанин біль, її сумніви, вагання. І, якщо доведеться, я не зможу поступити по-іншому, я пройду шлях цієї дівчини.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)