Творчість Б. Шоу спонукає читача до роздумів із багатьох причин. Насамперед тому, що самі твори драматурга є “інтелектуальними п’єсами”, або “п’єсами – дискусіями” – так визначили їх спрямування критики. Прочитавши “Пігмаліон” Б. Шоу, я можу аргументовано із критиками погодитись.
Цей твір насправді є відо враженнями конфлікту ідеологій, твором інтелектуальним, в основі якого – конфлікт ідей, поглядів, а не просто суперечки між окремими людьми-персонажами.
Як на мене, велике значення для розуміння твору
У чомусь сюжет міфу схожий із сюжетом драми Б. Шоу, але я бачу і багато відмінностей. Зрештою, професор фонетики Хіггінс, який вчить правильної вимови Елізу Дулітл, певним чином творить із квіткарки справжню леді. Але те, що ховається за цією фабульною дією, зовсім не схоже на відповідні міфологічні мотиви
Дія драми розгортається навколо
Про це свідчать останні сцени твору, а саме – монолог Елізи, в якому вона називає професора неохайним, грубим тощо. її слова не просто, вражають і дивують Хіггінса, а й спонукають його до роздумів, змінюють його. Тож у п’єсі є не один Пігмаліон, який ліпить скульптуру. Може, це зовсім не професор, а звичайна квіткарка? Можливо, й так. Але найбільше мені подобається інша відповідь на питання “хто саме у цій драмі є Пігмаліоном?”, і відповідь ця така: власне, це сам автор постає перед нами міфічним героєм, що ліпить, змінює, створює.
Б. Шоу. що поставив нові межі драми, змінив художні прийоми, порушив інші проблеми, – ось хто справ жній творець. Він змінює суспільство. Своїми інтелектуальними драмами автор руй-нує сталі, але беззмістовні стереотипи.
Закликає подивитись на них по-новому й поміркувати: то що визначає рівень людини – народження, приналежність до певного соціального прошарку чи таки рівень освіти, ерудиція, духовність?
У творі Еліза Дулітл, одна з багатьох дівчат лондонських низів, опиняється у найвищих прошарках суспільства. Але це не є казкою про Попелюшку. Бо такі зміни не стали подарунком долі: Еліза вчилась і працювала над собою, нехай цю роботу супроводжували численні нюанси й курйози, а часом і неприємності. Б. Шоу – людина неймовірного почуття гумору, оптимізму й, звісно, літературного таланту.
Але він – великий гуманіст. Бо саме особистість, людина стає для драматурга цінністю. Права людини, її перспективи, її можливості, на думку письменника, мають залежати від самої людини, а не від її походження.
Бернард Шоу у своїх творах часто парадоксальний. У п’єсі “Пігмаліон” він вказує на ту прірву, яка фактично розділяє багатих і бідних. Але хіба життя не парадоксальніше?
Хіба ті соціальні стереотипи, що склалися у тогочасному суспільстві, а в дечому побутують і зараз, не є справжніми парадоксами?! Так, Б. Шоу насправді спонукає замислитись.
Парадоксальність, гуманізм і оптимізм, особливий конфлікт ідеологій, дискусії між героями, які характеризують їх більше, ніж вчинки, – усе це сповнює твори Б. Шоу. Але ж є іще щось, як і належить справжньому мистецтву, – щось невловиме, якісь підтексти, враження, деталі…
Твори Б. Шоу не дають читачеві правильних відповідей. Але допомагають поставити правильні питання! Парадокс?
Ні, мистецтво…