“Я усвідомив себе поетом. Це не моя провина. Помилкою було б говорити: я думаю: слід радше сказати – мене думає. Я є хтось інший.
Тим гірше шматкові дерева, як він розуміє, що він – скрипка”. Як на мене, письменники – це незвичайні, фантастичні, дивовижні, фантастичні люди! Письменники – надто вразливу душу мають; мають надто вольовий характер, вони бачать прекрасне навіть крізь призму сльозових та тужливих днів, вони мають небачені запаси оптимізму, коли хочеться все закинути й піти світ за очі. Письменники, як скрипки, всі різні
Ніколи не буде другої Лесі Українки, В. Шкляра чи Вільяма Шекспіра! Будуть інші, та таких не буде. Зараз невпинно світ йде далі, далі у світ ліні, деградації та вервечок селфі, я все більше боюсь, що за пару десятків років, читаючи книжку, я не заплачу, не сміятимусь; боюсь, що та книжка просто летітиме у смітник. Доброта й усмішки в геометричній прогресії тікають від нас, а ми не в змозі зупинити їх. Я думаю, що Артюр Рембо не для всіх.
Не маючи вдома його творів, зайшла на якийсь там сайт, аби прочитати їх, а внизу до біса відгуків незадоволених школярів, що їм узагалі нічого не зрозуміло. Думаю, що Рембо
Також я переконана, що такі люди, як він, можуть змінити цей патологічно хворий, підлий і ниций світ. Чому ж ви всі пішли зараз, зараз, коли дуже потрібні?! Сюди б Шекспіра, Франка, Грушевського, Рембо, Бодлера…
Так було б легше!