Чи є на світі людина, яка зовсім не чула про трагедію, що сталася у Чорнобилі? Мабуть, ні. Ця трагедія ще раз нагадала нам усім, яким нетривким може бути щастя, яким коротким – людське життя, якою страшною – повільна смерть. І винних зараз неможливо знайти, як вже і неможливо порахувати безневинно загиблих і померлих. Та хіба реально зараз когось конкретно звинувачувати у злочині вселюдського масштабу?
Це і намагається з’ясувати Іван Драч у своїй поемі “Чорнобильська мадонна”.
Щось у мене здригається у душі, коли я читаю, рядки
Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів. Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість – дурна і випадкова.
Та хіба можна щось сказати, коли ти бачиш руді від радіації дерева і трави (а колись
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду?!
Іде Мадонна, несучи з собою безліч запитань, на які дуже важко знайти відповіді. Вона – це наша загибель, наша пересторога, наша помста. Уносить з собою життя та спокій, знову нагадуючи про нашу безпорадність та безглузде самогубство. Вона заглядає у серце до кожного з нас, бо хоче врятувати нашу планету від нас самих:
За безлад у безмір, за кар’єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.
Боляче згадувати, скільки життів забрала трагедія у Чорнобилі. Коли вона сталася і почали з’ясовувати її причини, ніхто не хотів бути винним. Знайшли лише шістьох винуватців, але їх, мені здається, набагато більше.
А головними винуватцями є ми самі, яким було байдуже до будівництва атомних станцій, доки не сталася ця страшна трагедія. Ми вміємо добре мовчати, поки не вдарить грім. Так вважає і Драч:
В нас – Безіменність! Всіх вона поїсть
Та ще й закусить нами з іменами…
Вона там сьома, де було їх шість,
Сімдесят сьома, хитра до нестями.
Поет звертається до політиків, енергетиків, учених, до усього людства, просить, благає зрозуміти, що таке є насправді атомні електростанції. Це – смерть, підступна і непрохана. Завдяки їй ходять по вулицях міст Мадонни, несучи на руках своїх мертвих дітей і благають їм допомогти. А може, уже і не благають, бо віднявся в них розум:
Ти – збожеволіла. З лахміття ляльку ти
Несеш – куди? Хіба в психіатричну?!
Можливо, це і не лялька, а наша хвора планета, яку несе на руках Чорнобильська мадонна. Ось вона іде: страшна, з помертвілими очима, у яких грає вогонь. Усі бояться її, бо це неприкрита правда нашого безглуздого життя.
Як хочеться вірити, що справдяться слова Івана Драча, який написав: “Сіль пізнання – це плід каяття”. І ми нарешті прокинемось від сну і прилинемо знищувати свою рідну планету, почнемо берегти її, щоб ніколи знову не сталося такої страшної трагедії.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)