Поет широкого тематичного діапазону, Дмитро Павличко створив багато ліричних віршів, які відзначаються свіжістю, образністю, яскравою поетичною мовою. Але особливу увагу привертають вірші поета, присвячені рідній мові. Роздуми поета про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому лягли в основу багатьох його поезій.
Проблема розвитку української мови, національної культури була для нього важливою й досить болючою: він навчався у польській школі, де його рідна українська мова була суворо заборонена (місцевість, де жив
Посилилися вияви національного нігілізму. І багато хто з українців, будучи лакеями за натурою, відмовлявся від рідної мови, батьківського коріння. Шукаючи теплого місця, легкого хліба на російських чи західних задвірках, вони зраджують і рідну мову, і рідну матір. Це манкурти.
Будучи справжнім патріотом своєї країни, Павличко не міг спокійно спостерігати такі явища. Це їм, манкуртам, поет гнівно кидає в обличчя слова:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма –
В твій слід він кине сміх – погорду!
Саме так у вірші “Ти зрікся мови рідної… ” поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ставши безбаченком, перевертнем. Тематично з цим віршем споріднений “Лист до одного знайомого у справах філологічних”, у якому поет теж говорить про негідника-ледаря, що “рідне поле в будяччі кинув, що рідне слово в собі загасив, неначе ватру”. Але ж як можна забути рідну матір, яка виростила тебе, викохала, поставила на ноги? Чи можна поважати таку людину, взагалі вважати її людиною?
Цю ж тему порушує Д. Павличко у циклі віршів, створених значно пізніше – “Вірші з Монголії”. У поезії “Між горами в долинах – білі юрти… ” йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони трепетно шанують і бережуть. Навіть якщо б сам їхній Бог – усевладний Будда – запропонував їм віддати Європу й Азію за рідну мову, вони б відмовилися від такої пропозиції, бо мова для них – найцінніше і найсвятіше багатство.
То – наше слово, то – щоденне чудо,
То – сонця зір крізь каменя більмо,
То – дух народу – о всесильний Буддо! –
Все в нас бери, лиш мови не дамо.
Бо справді, якщо зникне мова, – зникне й народ. Це дуже добре розуміють монголи, яким поет протиставляє своїх земляків, гнівно кидаючи їм докір:
А ви, освічені монголи,
Нагі внучата княжої землі,
Все віддали – і рідну мову й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
А ось вірш “Якби я втратив очі, Україно”, у якому поет зазначає, що втративши зір, він ще зможе жити на світі, хоч і як би це було страшно, а втрата слуху означає для поета втрату життя, бо не буде можливості чути звуки рідної мови, ніжний спів солов’я, гучної трембіти, тривожного шуму стрімкого Черемошу – мови рідної неньки-землі. “Не чути материнської мови – ото була б загибель – смерть моя”, – пише поет.
Мова – це духовна коштовність, всякий народ звеличує себе, виявляє світові національні набутки свого серця, своєї мудрості, передає із покоління в покоління свій досвід, культуру, традиції. Вона робить народ народом, веде нас на вершину знань, відчиняє двері до духовної скарбниці людства. Це духовний заповіт, який
… у спадок віддали мені
Мої батьки і предки невідомі,
Що гинули за неї на вогні, –
Пише поет у своєму вірші “О рідне слово, хто без тебе я”.
Поет-патріот, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, національної гідності, Д. Павличко вчить нас любити рідну мову, шанувати й розвивати її, боротися за неї, бо в ній – наша велич, наше безсмертя.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)