Геній починається змалку. Так чи інакше, виявляє він себе змолоду – винятковою допитливістю, разючою відмінністю від інших дітей. Чи кожній дитині прийде в голову шукати залізні стовпи, які нібито підпирають небо, як шестирічний Тарас Шевченко?
Чи не ця допитливість привела його потім, уже дорослого, до чого більше важливому й реальному, до пошуку правди й справедливості. Маленький Сашко Довженко теж виділявся зі своїх товаришів дитинства. У людях він бачив рух, занепокоєння, боротьбу, якими захоплювався
Дорослі дивилися на цю хлоп’ячу
Зображуючи рідний край, що зачарував своїм безмежним простором доброчесної краси, автор не міг не відобразити серед цього казкового бушування природи тих, кому доводилося в цій красі жити й працювати – своїх земляків, знайомих і близьких людей, батьків. Це завдяки їхнім
Його хвилює пробудження життя навесні, коли цвіте земля й пахне свіжозорана нива. Письменник, як чарівник, веде нас на тихі води Десни з її запашним сіном під дубами, на батьківський сільський двір до низенького старого будинку, що начебто ніхто й не будував, а виріс він сам, “як печериця між грушами й льохом”. Незважаючи на важку роботу, більший смуток і тьму в минулому, жителі наддеснянського села, підкреслює автор, зберегли всі кращі риси свого характеру: працьовитість, безсмертний оптимізм, красу, щедрість, доброту, мудрість, гумор. Віддаючи пошану людині творчої роботи, письменник звеличує його в усій красі. З якою вражаючою силою розповідає він про своїх рідний, персоніфікуючи ними весь український народ, – тих сівачів добра, які любили прекрасне й насамперед – роботу.
Дід маленького Сашка любив “гарну бесіду й добре слово”, любив людей, любив все живе, все те, що росло й рухалося навколо, але “найбільше у світі дід любив сонце. Він прожив під сонцем біля ста років, ніколи не ховаючись у холодок”. А як прекрасний і мудрий був у Сашка батько!
Він “весь у полоні сумного й весь у той же час із якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів. Скільки він землі виорал, скільки хліба вкосив… З його можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених або сівачів, – він годився на все.
Багато зробив він хліба, багатьох нагодував, урятував від води, багато землі переорав…”.
Такий же була й мати – гарна, співуча, роботяща… “Нічого у світі я так не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проростало, – згадує Довженко улюблені слова своєї матері. – Коли вилазить із землі всяка рослина, от мені радість”. Не можна не захоплюватися щиросердечною величчю, закоханістю в красу роботи всіх трудівників села. Зокрема, таким з’являється перед нами дядько Самойло: “Він був такий великий косар, що сусіди забули його прізвище: кликали його Самойло Косар, а те й просто Косар.
Орудував він косою, як добрий маляр кистю… Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю”. Це людина, що закохана в роботу, в обрану справу, – а тому віддається їй сповна, – це вікове трудове загартування українського народу, про яку не слід забувати.
Духовна краса й велич народу, його чесність, людяність, виражені й в інших персонажах кіноповісті. Перед нами пропливають яскраві картини сільського життя, колоритні фігури хліборобів, рибалок, косарів – усього наддеснянського люду, з його натрудженими руками, м’яким серцем, гіркою долею, наївним віруванням
Натхненно намалювавши образи простих трудівників землі, всю радість і болю чарівного дитинства, Довженко показав, що життя прекрасне, що “сама по собі вона є найбільшим і якнайбільшим із всіх мислимих благ”. “Зачарована Десна” – це не тільки сповідь Довженко, хвилююче оповідання про своє дитинство, і разом з тим про народ, про Україну, гімн красі людини й природи, непохитності людського оптимізму, а й своєрідна заповідь нам – безмежно любити свій народ, своє Село, місто, свої джерела, тому що в красі, любові до Батьківщини – найвища істина життя людини
(2 votes, average: 4.00 out of 5)