Момент
(Із оповідань тюремної Шехерезади)
І раз Шехерезада так почав своє оповідання:
– Слухайте. Було це навесні. Ви ще пам’ятаєте, що то таке весна? Пам’ятаєте небо, синє, глибоке, далеке! Пам’ятаєте, як ляжеш в траву десь, закинеш руки за голову і глянеш у це небо, небо весни?
Е!.. Ну, словом, було це навесні. Круг мене кохалося поле, шепотіло, цілувалось…
З ким?
А з небом, з вітром, з сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого… Словом, кажу вам, було це навесні.
А я, мої панове, їхав
– Вьо! Ти!
А Семен цей, треба вам сказати, не дивлячись на своє пустотливе прізвище, був чоловік поважний і випускати з себе слів без потреби не любив. Сам був “парнишка” дебелий, “гвардійонець”, як казали його односельчани, і на всіх через те дивився завжди згори вниз. Ступав помалу, важко, серйозно і навіть, коли ловили його “харцизники”, не
– Справді, Семене, я неодмінно мушу бути сьогодні на тім боці. Це як собі знаєте! – з натиском повторив я.
Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий ряд блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею.
Потім знов сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.
– Можуть убити, – раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню і починаючи робити цигарку.
– Були випадки?
Семен, не хапаючись, подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз в кишеню за тютюном.
– А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?
– Але було, що й не вбивали?
Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кілька раз і, беручи віжки, зволив промовити:
– А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!
– Ну, то й мене не вб’ють! – постановив я.
І, пам’ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я – мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на якій підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і… я – будучий мертвяк. Лежу десь, в якому-небудь яру дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружком сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде…
А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось…
– Як надокучило носити голову на плечах, то йдіть, – раптом несподівано бовкнув Семен і, шарпнувши віжками, понуро крикнув: – Вішта! Ти! Кукурудзяна…
Я посміхнувся.
“Кукурудзяна” насторожено прищулила вуха, прибавила ходу, але зараз же заспокоїлась і знов затупала байдуже й неуважно.
Пам’ятаю, село виринуло якось несподівано для мене. Не доїжджаючи до його, Семен для чогось підвівся на возі, пильно подивився вперед і, звертаючи кудись вбік, злегка повернув до мене голову й, тикнувши рукою кудись наперед, муркнув:
– Границя.
Я глянув туди, вперед. Далеко-далеко темніла, як тин, смуга лісу. Мені якось стало холодно в грудях і завмерло серце. Так.
Аж ось він, цей кордон. Я жадливо дивився туди, в зашите сонцем поле, накраю якого стояв цей тин, і чув, як мені якось тісно, нудно, неспокійно.
– Ви мене зараз поведете, Семене? – спитав я. Семен повернув до мене свій жовто-смуглявий гострий ніс, підстрижені вуса й здивовано промовив:
– Але! А чи я вже нажився на світі, щоб вести вас удень? Он, маєте ліс, в тому лісі і жовніри, то йдіть їм у руки.
А мене лишіть ще пожити трохи на світі… А я!
Справа, очевидно, стояла зовсім кепсько, раз примусила на таку силу слів самого Семена Пустуна.
– Значить, просто йти на ліс?
– А я. Просто на ліс, жовнірам у руки.
Ми їхали якимсь лугом поза городами. Верби схилялись над нами, і мені чогось жаль було їх, цих любих, добродушних, невередливих верб. Поле сховалось, а з ним схопився й той таємний тин.
Ми раптом зупинились.
Семен мовчки зліз із воза, підійшов до мене й, незадоволено-суворо, дивлячись убік, бовкнув:
– Так ви таки зараз хочете йти?
– Таки зараз.
– Можуть убити.
– Не вб’ють.
– Ну, то лягайте, – сердито хитнув він головою на віз.
Я, не питаючись, для чого лягати, покірно ліг і, зустрівшись поглядом з вербою, криво посміхнувсь до неї. Семен прикрив мене рядном, яке дуже пахло огірками, й одійшов. Потім я чув, як він зліз на візок, який від цього затрусився й заскрипів, понуро вйокнув, і ми рушили.
Довго їхали отак без дороги. Раптом зупинилися.
– Вставайте! – муркнув він. Я підвівся. Візок стояв біля повітки, проти якої, по другий бік подвір’я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними – ворота на вулицю.
– В повітку! – хитнув Семен головою і кинув навкруги пильно суворим оком. – Розпряжу коняку та й поведу вас.
Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки закам’янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей сиділа… – уявіть собі!.. – сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевиках, що визирали з-під сукні, з солом’яним бриликом на колінах, з здивовано направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, променисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір’ї контрабандиста…
Я мусив почувати себе ніяково.
– Можна ввійти? – ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом.
– О, будь ласка! – галантно повела вона рукою круг себе і навіть посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене.
– Дякую, – засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. В темному волоссі їй заплуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед.
В повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, зіпрілою соломою.
– Ви, товаришу, мабуть, переправляєтесь через кордон? – спитала вона.
– Угадали. А ви теж?
– Я теж.
Ми обоє чогось засміялись.
Влетіла ластівка, защебетала і вилетіла. Пам’ятаю, в якомусь кутку повітки тягнулась до землі жовта смуга проміння і здавалась золотою палицею, припнутою до стіни за повіткою Семен когось лаяв, мабуть, конячинку; в двері видно було, як літали, наче чорні стріли, ластівки. З темних кутків повітки віяло якимсь стародавнім сумом, якимсь журним затишком.
Десь з досадою гуділа оса.
Раптом у двір, пам’ятаю, швидко ввійшов якийсь дядько, покликав Семена й по спішно, таємниче почав щось тому говорити, часто поводячи очима до повітки, до поля, до села. Семен понуро стояв і слухав, спустивши вздовж тіла руки. Ми ж мовчали.
Панна раптом озирнула себе й засміялася. Ах, якби ви знали, який сміх у неї був! А сміх є дзеркало душі.
– Боже мій, як я вбралася! – скрикнула вона і, швидко вставши, почала знімати соломинки, які, мов золоті прикраси, висіли круг її сукні й хиталися. – Знаєте: я вже два дні тут лежу, в оцій повітці! – засміялась вона до мене. – Їй-богу! Все чогось не можна йти. А тут гарно, правда?
Наче індійський вігвам, чи як то у їх зветься? Мені дуже подобається. Сумно тут якось.
Семен мені їсти сюди носив. Тільки трошки вже нудно стало. Ну, нічого, будемо тепер вдвох нудитись. Правда?
Тільки слухайте: що ви стоїте так, знімайте з мене солому. Гарний кавалер!
А мені, признатись по правді, хотілось би ще більш обсипати її цими соломинками, які так через щось були до лиця їй. Я, сміючись, сказав їй це. Вона теж засміялась, схопила з землі цілу жменю соломи й, простягнувши мені, сказала:
– Ану, нате!
Я спокійно взяв солому й, не вагаючись, обсипав нею її голову, плечі, груди.
Вона навіть не встигла рук підняти і стояла з здивовано поширеними очима.
– От, тепер дуже гарно! – сказав я.
В сей момент в дверях з’явилась велетенська постать Семена й ввійшла в повітку. Не звертаючи уваги на солому на панні, він подививсь кудись в куток і суворо промовив:
– Треба зараз тікати! Стражники трусять уже товаришів. Зараз у мене будуть.
Ми приголомшено перезирнулись з панною.
– Чого ж вони шукають? – спитала вона глухо.
– Якусь панночку шукають. Мабуть, підглядів хтось, – додав він тихше. – Треба тікати.
– Куди ж тікати? – чогось і я тихо промовив.
– Тікати на той бік. Хай панна йдуть з вами. Поки вони прийдуть, ви доберетесь до лісу
Довго й швидко вибиралися з міста, прямуючи в ліс, де був кордон.
Потім ми знову пішли. Озирались рідше, але пильніше дивились вперед до лісу, який все наближався та наближався до нас.
– Кордон у лісі? – спиталась вона.
– Здається. Так говорив Семен.
Перед нами далеко зачорніла підвода. Пам’ятаю, ми якось разом озирнули одне одного й весело зареготілись.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)