Знаменитий письменник, музикант і живописець Эрнест Теодор (Амадей) Вільгельм Гофман народився в 1776 році в Кенігсберзі, де й виховувався спочатку під наглядом свого дядька, і вже в дитинстві виявив чудові здатності до мистецтв, особливо – до музики. Вчасно його студентства в кенигсбергском університеті ставиться нещасна любов, що мала великий вплив на всю його життя
Він зблизився з молодою дівчиною з вищого суспільства, який давали уроки музики; хоча схильність була взаємна, але нерівність зовнішнього положення змусило його відмовитися
По занятті Польщі французами, в 1806 році, Гофман повинен був залишити службу й протягом багатьох лет перебував у самім тяжкому матеріальному становищі, даючи частки уроки музики й диригуючи оркестром досить бедного бамбергского
Одним із кращих, безсумнівно, повинне визнати казку про “Золотий горщик”, пропоновану нами нижче. Істотний характер поезії Гофмана, що виразився в цій казці з особливою ясністю й цілісністю, складається в постійному внутрішньому зв’язку й взаємному проникненні фантастичного й реального елементів, причому фантастичні образи, незважаючи на всю свою примхливість, є не як примари з іншого, далекого миру, а як інша сторона тієї ж самої дійсності, того ж самого реального миру, у якому діють і страждають живі особи, виведені поетом
Тому, тому що повсякденна дійсність має в Гофмана завжди й постійно, а не випадково тільки, деяку фантастичну підкладку, ця дійсність, окремо взята, при всій природності своїх осіб, образів і положень (природності, який міг би іноді позаздрити сучасний натуралізм), постійно дає почувати свою неповноту, однобічність і незакінченість, свою залежність від чогось іншого, і тому, коли це інше (містичний або фантастичний елемент), сховане властиве у всіх явищах життя, раптом виступає на денне світло в ясних образах, те це вже не є явище deus ex machina, а щось природне й необхідне по суті при всій чудності й несподіванці своїх форм
У фантастичних оповіданнях Гофмана всі особи живуть двойною життям, поперемінно виступаючи те у фантастичному, то в реальному світі. Внаслідок цього вони або, краще сказати, поет – через них – почуває себе вільним, не прив’язаним винятково ні до тієї, ні до іншої області. З одного боку – явища й образи вседенного життя не можуть мати для нього остаточного, цілком серйозного значення, тому що він знає, що за ними ховається щось інше; але, з іншого боку, коли він має справу з образами з миру фантастичного, то вони не лякають його як чужих і невідомих примар, тому що він знає, що ці образи тісно пов’язані з повсякденною дійсністю, не можуть знищити або придушити її, а, навпроти, повинні діяти й проявлятися чрез цю же дійсність. Таким чином, фантастичний елемент є в Гофмана олюдненим і натуралізованим; і якщо присутність цього елемента дозволяє поетові ставитися вільно до реального миру, то у визнанні цього останнього з його законними правами він знаходить точку опори для такого ж вільного відношення до елемента фантастичному; він не подавлений, не зв’язаний їм, може вільно грати з ним.
Ця подвійна воля й подвійна гра поетичної свідомості з реальним і фантастичним миром виражається в тім своєрідному гуморі, яким перейняті Твори Гофмана й особливо його Казки. Цей глибокий гумор можливий тільки при зазначеному характері поетичного світогляду, тобто при рівносильній присутності реального й фантастичного елемента, що звільняє свідомість поета, що виражається в цій своїй волі як гумор
(2 votes, average: 4.00 out of 5)