Микола ГОГОЛЬ
ЗАЧАРОВАНЕ МІСЦЕ
Бувальщина, яку розповів дячок ***ської церкви
Ї Й-богу, вже обридло розповідати. Що ж ви думаєте? Справді обридне: розказуй та й розказуй, і відчепитися не можна. І Ну, вже нехай, я розкажу, тільки, їй-право, востаннє.
Еге, говорили ви про те, що людина може упоратись, як то кажуть, з нечистою силою. Воно, звісно, тобто, як гарненько подумати, то на світі всякого буває… А проте не кажіть цього..
Захоче пустити ману диявольська сила, то пустить… Ось подивіться: було нас у батька четверо. Я був тоді
Усього було мені якихось одинадцять років; ні ж бо, не одинадцять: я пригадую, як зараз, коли побіг одного разу я навкарачки і почав гавкати по-собачому, батько закричав на мене, похитавши головою: “Ей, Хомо, Хомо, тебе женити вже час, а ти дурієш, як молодий лошак”. Дід тоді ще живий був і на ноги – нехай йому легко тикнеться на тому світі, – досить міцний. Бувало, загадає…
Та що ж це так розказувати. Той вигрібає з печі биту годину вуглину для своєї люльки, інший чогось за комору побіг. Що це, справді…
Хай би вже з примусу, а то ж самі напросилися. Слухати, так слухати!
Батько ще ранньої
Дід посіяв баштан біля самого шляху і перейшов жити до куреня; взяв і нас із собою ганяти горобців та сорок з баштану. Нам це було, не можна сказати, щоб і погано. Бувало, наїсишся за день стільки огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, мов півні кричать. Ні, воно до того ж і прибуток був.
Проїжджих вештається багато на шляху, всякому забагнеться поласувати кавуном чи динею. Та й з околишніх хуторів, бувало, нанесуть для обміну курей, яєць, індиків. Гарне було життя.
Та дідові найлюбіше було те, що чумаків щодня возів з п’ятдесят проїде. Народ, знаєте, бувалий: почне оповідати – тільки вуха наставляй. А іноді це все, як голодному галушки. Іноді, бувало, трапиться зустрітися з давніми знайомими (діда всякий уже знав), можете уявити самі, що буває, коли збереться старизна: тала, тала, тоді та он тоді, таке та он яке було…
Ну, й підуть! Згадають бозна колишнє.
Одного разу – ну, ось, далебі, наче сьогодні сталося, – сонце почало вже сідати; дід ходив по баштану і знімав з кавунів листя, яким накривав їх удень, щоб не попеклися на сонці.
– Глянь, Остапе, – кажу я братові, – он чумаки їдуть.
– Де чумаки? – спитав дід, позначивши велику диню, щоб, часом, не з’їли хлопці.
Шляхом сунулося, справді, возів із шість. Попереду йшов чумак з уже сивими вусами. Не дійшовши кроків, як би вам сказати, із десять, він сказав:
– Добридень, Максиме! Ось де довів Бог побачитись. Дід примружив око:
– А, здоров, здоров був! Звідки Бог несе? І Болячка тут? Здоров, здоров був, брате!
Що за дідько! та тут усі: і Крутотрищенко! і Печериця! і Ковельок! і Стецько! Здорові були! А, га, га! го, го!.. – і давай чоломкатись.
Волів розпрягли й пустили пастись на траву. Вози залишили на дорозі, а сами всі сіли кружком перед куренем й закурили люльки. Та де вже там до люльок? За оповідками та балачками навряд чи й по одній викурили.
Після полуденка почав дід частувати гостей динями. Ось кожний, взявши по одній дині, обчистив гарненько ножиком (всі бувальці, тинялись чимало, знали вже, як їдять на світі; мабуть, і до панського столу хоч зараз ладні сісти); обчистивши гарненько, проткнув кожний пальцем дірочку, випив з неї кисіль і давай краяти скибочками та класти в рот.
– Що ж ви, хлопці, – сказав дід, – роти свої роззявили? Танцюйте, собачі діти! Остапе, де твоя сопілка? Ану, козачка! Хомо, берись у боки!
Ну! Ось так! Гей, гоп!
Я був тоді хлопець моторний. Старість клята! Тепер уже не витну так; замість усіх викрутасів, ноги тільки спотикаються. Довго дивився на нас дід, сидячи з чумаками.
Я помічаю, що в нього ноги не встоять на місці: їх наче щось так і смикає.
– Дивись, Хомо, – сказав Остап, – якщо старий пень не піде танцювати!
Що ж ви думаєте? Не встиг він сказати, – не втерпів дідуган! Забагнулося, знаєте, похвалитися перед чумаками.
– Ач, бісові діти! Хіба ж так танцюють? Ось як танцюють! – сказав він, схопившись на ноги, простягнувши руки та вдаривши закаблуками.
Ну, нема що казати, танцював він так, що хоч би й з гетьманшею. Ми розступились, і пішов дідуган вивертати ногами по всьому рівному місці, що було біля грядки з огірками. Тільки-но дійшов він до половини і хотів розгулятися та викинути ногами на вихор якусь таку свою штуку, не здіймаються ноги – та й годі! Ти скажи! Розігнався знову, дійшов до середини – не бере!
Хоч ти що, – не бере, та й не бере! Ноги мов дерев’яні стали! “Ач, диявольське місце! Ач, бісова мана! Вплутається ж Ірод, ворог роду людського!”
Ну, як же сорому набратися перед чумаками? Пустився знову і почав чесати дрібно-дрібно, глянути любо; до середини – ні! не витанцьовується, та й годі!
– Ах ти ж, шельмівський сатано! Щоб ти вдавився гнилою динею, щоб ти ще маленьким здох, собачий сину! На старість завдав сорому якого.
І справді ззаду хтось зареготав. Оглянувся: ні баштану, ні чумаків, нічого; позаду, попереду, з боків – чисте поле,
– Е! ссс… ось маєш!
Почав примружувати очі – місце, здається, й не зовсім знайоме! Збоку ліс, з-за лісу стриміла якась жердина і манячила геть далеко в небі. Ти скажи, та це ж голубник, що в попа на городі! З другого боку теж Сіріє щось; придивився: стодола волосного писаря.
Он куди затягла нечиста сила! Поблукавши навколо, натрапив він на стежку. Місяця не було; біла пляма блимала замість нього крізь хмару. “Буде завтра великий вітер!” – подумав дід.
Зирк! убік від стежки на могилці спалахнула свічка.
– Бач! – спинився дід, руками взявся в боки і дивиться: свічка згасла, і трохи далі засвітилася друга. – Скарб! – скрикнув дід. – Закладаюсь на що хочете, якщо не скарб! – і вже поплював було на долоні, щоб копати, та схаменувся, що нема з ним ні заступа, ні лопати. – Ех, шкода, та хто ж його знає? Може, досить тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубчик! Нічого не вдієш, позначити б, принаймні, місце, щоб не забути потім!
Ось, приволікши зламану, мабуть, вихорем, чималу гілляку, привалив він нею ту могилку, де горіла свічка, і пішов стежкою. Молодий дубняк рідішав; майнув тин. “Еге ж! Чи не казав я, – подумав дід, – що це попова левада? Ось і тин його!
Тепер і версти не буде до баштана”.
Пізненько прийшов він додому і галушок не схотів їсти. Розбудивши брата Остапа, спитав тільки, чи давно ті чумаки поїхали, і загорнувся у кожух. І коли той почав був питати:
– А куди тебе, діду, чорти носили сьогодні?
– Не питай, – сказав він, залазячи під кожух глибше, – не питай, Остапе, бо посивієш! – І захроп так, що горобці, які забрались були на баштан, злетіли, злякавшись, у повітря. Та де вже там йому спалось! Нема чого казати, хитрий був з біса, дай йому Боже царство небесне! умів відкараскатись завжди. Іноді такої заспіває, що губи почнеш кусати.
Другого дня, тільки почало смеркатись у полі, дід натяг свитку, підперезався, взяв під пахву заступ і лопату, надів на голову шапку, випив кухоль сирівцю, витер губи полою і пішов просто до попового городу. Ось минув уже й тин і низеньку діброву. Поміж деревами гадючиться стежечка й виходить у поле. Здається, та сама! Вийшов і в поле: місце достеменно вчорашнє: он тобі і голубник стримить; але стодоли не видно. “Ні, це не те місце.
Те, виходить, далі; треба, мабуть, повернути до стодоли”. Повернув назад, пішов іншою дорогою – стодолу видно, а голубника нема. Знов збочив до голубника ближче – стодола заховалася.
У полі, як навмисне, почав накрапати дощик. Побіг знову до стодоли – голубник зник; до голубника – стодола сховалась.
– А, щоб ти, клятий сатано, не діждав діток своїх бачити!
А дощ уперіщив, наче з відра. Ось, скинувши нові чоботи та загорнувши їх у хустку, щоб не покоцюрбилися від дощу, задав він такого гону, наче панський кінь. Вліз у курінь, змокши до нитки, укрився кожухом і заходився бурчати щось крізь зуби та милувати чорта такими словами, яких я ще зроду не чував.
Зізнаюся, я б, мабуть, почервонів, якби це трапилося вдень.
Другого дня прокинувся, дивлюсь: уже дід ходить по баштану, мов і не було нічого, та лопухом кавуни накриває. За обідом дідуган розбалакався, почав лякати молодшого брата, що він проміняє його на курей замість кавуна; а пообідавши, зробив сам із дерева свищик та й давай насвистувати; і дав нам для розваги диню, зігнуту у дугу, мов гадюка, яку він турецькою звав. Тепер таких динь ніде вже я не бачив.
Правда, насіння йому десь здалека дісталося.
Надвечір, уже повечерявши, дід пішов із заступом скопати нову грядку для пізніх гарбузів. Проходячи повз те зачароване місце, не стерпів, щоб не пробубоніти крізь зуби: “Кляте місце!” – став на середину, де не витанцьовувалося позавчора, і ударив спересердя заступом. Зирк, а навколо нього знову те саме поле: з одного боку стромить голубник, а з другого стодола. “Ну, добре, що здогадався взяти з собою заступ. Он і стежка.
Он і могилка. Ось і гілляка покладена! а онде горить і свічка. Тільки б не помилитись”.
Тихенько побіг він, піднявши заступ угору, наче намірявся почастувати ним кабана, що заліз на баштан, і зупинився перед могилкою. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, порослий травою. “Цей камінь треба підняти!” – подумав дід, і заходився обкопувати його з усіх боків. Великий клятий камінь! Та проте, упершись міцно ногами в землю, зіпхнув таки його з могили. “Га!” – пішло долиною. “Туди тобі й дорога!
Тепер швидше піде діло”.
Тут дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак тютюну і мав уже піднести до носа, як враз щось над головою його – “ачхи!” Чхнуло щось так, що аж похитнулись дерева, і дідові забризкало все обличчя.
– Одвернувся б хоч набік, коли хочеш чхнути! – сказав дід, витираючи очі. Роздивився – нікого нема. – Ні, не любить, видно, чорт тютюну! – сказав він далі, ховаючи ріжка за пазуху й беручись за заступ. – Дурень же він, бо такого тютюну ні дідові, ні батькові його не доводилося нюхати!
Взявся копати – земля м’яка, заступ так і вгрузає. Ось щось дзенькнуло. Викидавши землю, побачив він казан.
– Ага, голубчику! Ось де ти! – сказав дід, підсовуючи під казана заступ.
– Ага, голубчику, ось де ти! – запищав пташиний дзьоб, клюнувши казан.
Відхилився дід і випустив заступа.
– Ага, голубчику, ось де ти! – замекала бараняча голова з верхівки дерева.
– Ага, голубчику, ось де ти! – заревів ведмідь, висунувши з-за дерева морду.
Дрижаки пройняли діда.
– Та тут страшно слово сказати! – буркнув він до себе.
– Та тут страшно слово сказати! – пискнув пташиний дзьоб.
– Страшно слово сказати! – замекала бараняча голова.
– Слово сказати! – ревнув ведмідь.
– Гм!.. – сказав дід, та й сам перелякався.
– Гм! – пискнув дзьоб.
– Гм! – мекнув баран.
– Гм! – ревнув ведмідь.
З острахом роздивився він: Боже ти мій, яка ніч! Ні зір, ні місяця; навколо провалля; під ногами бездонне урвище; над головою нависла гора, і ось-ось, здається, обвалиться на нього! І ввижається дідові, що з-за неї підморгує якась пика: ой! ой! ніс, як ковальський міх; ніздрі – хоч по цебру води влий у кожну! Губи, їй-богу, наче дві колоди!
Червоні очі вирячилися, та ще й язика висолопила і дражниться!
– Чорт з тобою! – сказав дід, кинувши казана. – На тобі й скарб твій. Отака ж мерзенна пика! – і вже кинувся було тікати, та знову роздивився і став, побачивши, що все – як і раніш було. – Це тільки лякає нечиста сила.
Заходився знов біля казана – ні, заважкий! Що робити? Не кидати ж тут!
Отож щосили ухопився він за нього руками.
– Ну, раз, раз! Ще, ще! – і витяг. – Ух, тепер би й тютюну понюхати!
Дістав ріжок; але перш ніж насипати, оглянувся гарненько, чи нема кого: здається, що нема; та ось увижається йому, що пеньок сопе і дметься, вистромлюються вуха, наливаються червоні очі; ніздрі роздулись, ніс наморщився, і так збирається чхнути. “Ні, не понюхаю тютюну, – подумав він, ховаючи ріжок, – знов заплює сатана очі”. Схопив він мерщій казан і давай бігти щодуху; тільки чує, що ззаду щось так і шмагає пруттям по ногах… “Ай, ай, ай!” – скрикував тільки дід, біжучи чимдуж. І так він добіг аж до попового городу. Тоді тільки трохи відсапався.
“Де це пішов дід?” – думали ми, чекаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла й мати, принесла горщик гарячих галушок. Нема та й нема діда.
Заходилися знову вечеряти самі. Після вечері мати помила горщик і назирала очима, куди вилити помиї, бо навкруги все були грядки, аж бачить, йде просто їй назустріч кухва. На небі було таки темненько.
Мабуть, із хлопців хтось, жартуючи, заховався ззаду і підштовхує її.
– Ось саме сюди й помиї вилити, – промовила й вилила гарячі помиї.
– Ай! – закричало басом.
Зирк – дід. Ну, хто ж його знає! Їй-богу, думали, що бочка суне. Признатися, хоч воно трохи й гріх, а, далебі, смішно було дивитись на сиву дідову голову, облиту помиями та обвішану лушпинням з кавунів і динь.
– Бач, бісова баба! – сказав дід, витираючи голову полою, – як обпарила! наче свиню перед Різдвом. Ну, хлопці, буде вам тепер на бублики! Будете, собачі діти, ходити в золотих жупанах.
Дивіться сюди, що я вам приніс! – казав дід і відкрив казан.
Що ж би, ви думали, таке там було? Ну, принаймні, подумавши гарненько, га? золото? Отож бо й воно, що не золото: сміття, непотріб… сором сказати, що таке.
Плюнув дід, кинув казан і руки після того вимив.
І відтоді закляв дід і нас вірити коли-небудь чортові.
– І не думайте! – говорив він часто нам. – Все, що скаже ворог господа Христа, все збреше, собачий син! У нього правди й на гріш нема!
І, бувало, тільки-но почує старий, що десь не все гаразд:
– Ану, хлопці, давайте хрестити! – гукне нам. – Так його! так його! гарненько! – і давай хрестити. А те кляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив тином і звелів кидати туди найнепотрібніше: весь бур’ян і сміття, що згрібали на баштані.
Так ось як наводить ману нечиста сила на людину! Я знаю добре ту землю: після того наймали її в мого батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! І врожай завжди був навдивовижу; але на зачарованому місці ніколи не росло нічого путнього.
Засадять як слід, а зійде таке, що й розібрати не можна: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок не огірок… чортзна-що!
© ГОГОЛЬ М. Тарас Бульба. Вій. Вечори на хуторі поблизу Диканьки. – Харків: Пілігрим, 2006. – 416 с. – (Бібліотека пригод).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)