“Мені сумно на тебе дивитися…” – так починається вірш Сергія Єсеніна, найбільш мені сподобався. У цього поета мені подобаються багато віршів, особливо про милі серцю російські простори, села, берези. У них всі слова зрозумілі, читаються просто і легко. Це ж вірш, на мій погляд, як-то виділяється із загальної маси. Є схожі на нього, такі, як “Лист до жінки”, “Вечір чорні брови насупив…”, але це мене більше торкнулося. У рядках видно жаль про те, що було і чого не виправити вже.
Відчувається, що Єсеніну важко було його написати,
Як ніби дощик мрячить З душі трохи омертвілої…
Мабуть, колись кохана їм жінка знайшла своє щастя в житті, щастя, яке упустив сам поет. Йому гірко, прикро, сумно. Пізно він усвідомив свої помилки, адже в минуле неможливо повернутися і поставити все на свої місця:
Так мало пройдено доріг, Так багато зроблено помилок…
Здається, що і природа переживає разом з людиною. Берези у нього – “изглодано кістки”, сад – кладовище. Слова повні песимізму: нічого хорошого вже в житті не буде, попереду чекає, як
Що ще сказати? Це гарне, сильне творіння, що розкриває внутрішнє, далеко заховане “я”, зрідка переглядає крізь шати душі поета.