Розмірено гули двигуни реактивного літака. Не вірилося, що ми знаходимося на значній висоті. В салоні було зручно, затишно, не було ні трясанини, ні повітряних ям.
Було таке враження, що я перебуваю у своїй кімнаті, але я знав, що зараз під літаком, де ми всі сидимо, океан.
Я замріявся, дивлячись в ілюмінатор, на душі приємно, аж раптом жах пронизав усе моє єство, і за мить я розумію, що літак спіткало лихо.
Далі я пам’ятаю: океанські хвилі, щоправда, невеликі, уламки літака неподалік, а на мені рятувальний жилет. Я так і не зрозумів, коли
Допливу до берега чи ні – не дуже хвилювало. Я намагався бути спокійним: про падіння літака, мабуть, відомо, вишлють допомогу, а я плавав добре. Навіть почав уявляти собі, як про цю пригоду розповідатиму своїм однокласникам.
Але раптом ситуація змінилася. Неподалік від мене блиснула спина акули. Як врятуватися?
Голова пішла обертом. Порятунок прийшов звідти, звідки я не чекав. Чиясь велетенська постать кинула на мене тінь, я відчув, що мене підіймають над водою, і ось я вже в безпеці
Тепер я розумію, як відчували себе ліліпути поряд з таким велетнем.
Я згадав, як Гуллівер сам був безпорадний. Після того, як розбився корабель, довго плив, поки хвилі не викинули його на берег. Прийшовши до тями, ліг на зелену м’яку траву і заснув, а коли прокинувся, то не міг поворухнутися, бо мешканці країни Ліліпути’, куди він потрапив, зв’язали велетня. Його руки й ноги, як і довге густе волосся, були міцно прив’язані до чогось на землі. На нього полетіли стріли, але Гулліверу пощастило: зброя ліліпутів не зашкодила його здоров’ю.
А потім Гуллівера, людину-гору, годували, поїли, але від пут не звільняли.
У подальшому Гуллівер виявився корисним ліліпутам. Він захистив Ліліпутію від запеклого ворога – імперії Блефуску. Зібравши до купи ворожі кораблі, Гуллівер привів цю флотилію до королівського порту Ліліпути…
На долоні Гуллівера я не відчував себе безпорадним. Він величезними кроками рухався в напрямку до берега, ніс мене обережно. На суші він плавно опустив мене на землю.
Гуллівер нахилився наді мною і кілька разів назвав моє ім’я: “Петрику, Петрику, ти мене чуєш?” І тут я зрозумів, що це голос не Гуллівера, а мамин. “Прокидайся, друже, бо спізнимося на літак. Ти, сподіваюсь, не забув, що на нас чекає Чорне море?”
Починалися літні канікули, найсправжнісінькі улюблені канікули! Попереду багато часу. В дорогу я взяв із собою роман Дж.
Свіфта про мандри Гуллівера.
У літаку, в польоті, з Гуллівером мені було спокійніше.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)