Коли я вперше прочитав цю поему, мене вразив вислів про полонену дитину. Адже полоненим може бути лише воїн! Так мені здавалося. З іншого боку я вже знав про вірність Лєрмонтова правді життя. Отже, така дитина була насправді.
Згодом я дізнався, що був такий спосіб контролювати підкореного супротивника: беруть дитину у заручники, і якщо батько щось не те зробить, дитину стратять. Лєрмонтовський маленький герой, може, й знав, куди його везуть, та не хотів коритися. Він згодний був умерти, але не піти проти свого народу та рідних. Так, напівживий,
Його оточували люди, які не зробили нічого поганого ані йому, ані його народу. А що в хлопчика не було волі, то її не було тут ні в кого. Маленький горець не мав монахів за ворогів. Він навіть став “таким, як вони” і погодився стати ченцем. Проте виявилося згодом, І що він просто чекав на слушний момент.
Коли усе – будівля і люди – тремтіли під натиском грози, він утік. Та не спокою шукає молодий Мцирі! Він готовий, як брат, обійнятися з бурею, ловити руками блискавки, змагатися із хижаками за право йти своїм шляхом, навіть закохатися у невідому йому грузинку з кувшином джерельної
Як людина! Та виявилося, що жити треба вчитися, а ніхто у монастирі цього не навчив. Самі не вміли, через що й опинилися у обителі. Мцирі не знав, як орієнтуватися в лісі. Він не знав, що людина, яка втратила орієнтацію, піде по колу і прийде туди, звідки вийшла.
Знайомі дзвони, стіни й башти здалися йому вироком долі. Він не має волі, отже, не хоче й жити. Тільки тепер він дорікає ченцю, який колись врятував його від смерті, за цей його добрий вчинок.
Що й казати, є що любити в цьому хлопці, відірваному від волі.