МАРКОВИЧ ДМИТРО (04.11.1848, Полтава – 04.12.1920, Вінниця) – письменник.
Дитинство пройшло в Острозькому та інших повітах Чернігівської губернії, де батько служив лісником у казенному відомстві.
1859 р. вступив у Новгород-Сіверську гімназію, закінчувати середню освіту довелося у Вологді (куди перевели на службу батька). Там познайомився з засланцем О. Кониським. З 1865 р. працював акцизним наглядачем у Чернігівській губернії.
Згодом став слухачем медичного факультету Київського університету. Після смерті порадника й опікуна О. Марковича
Після 1873 р. працював судовим слідчим у Кишеневському повіті, на початку 80-х років – товаришем прокурора у Херсоні. Виступав у місцевій пресі під криптонімом “Д. М.”. 1886 р. у збірнику “Степ” вийшли оповідання – “Йван с Буджака” (російською мовою), “Два платочки”, “Шматок”, “Омелько Каторжний”. Згодом переїхав до Катеринодара.
Там закінчив єдину свою п’єсу “Не зрозуміли” (опубліковано 1894 р. у “Зорі” під псевдонімом
Попрацювавши мировим суддею у м. Каліші поблизу Варшави, на початку 900-х років осів у с. Михалківцях на Волині, був почесним мировим суддею. Перебував під поліційним наглядом за образу урядових осіб (назвав їх “слугами подлого режима”). Після пожежі 1912 р. у Михалківцях переїхав до Вінниці (1915).
За життя мав чималу популярність, привертав увагу критиків, зокрема І. Франка, Б. Грінченка, О. Дорошкевича, О. Єфремова.
Творчий доробок Д. Марковича невеликий – збірки “Три рассказа” ( М., 1894), “По степам та хуторам” (М., 1899), “По степах та хуторах” (К., 1908) та твори у двох томах (К., 1918 – 1919). О. Олесь зарахував Марковича до тих діячів, що “встояли в негоду і не погнулися”.
Майже всі оповідання Д. Марковича спиралися на реальну життєву основу, мали на меті розкрити явища й причини, які їх зумовили. Багато уваги присвятив селянському життю (“У найми”, “Невдалиця”, “Іван з Буджака”, “Два платочки”, “Шматок”, “Омелько Каторжний”), Тему розорення та еміграції польської бідноти за океан розкрито в одному з найкращих його творів “Бразиліяни”. На основі спогадів із різних періодів своєї службової діяльності написані оповідання “Замах на вбивство жінки” (1913) та “Збройний напад” (1914).
В оповіданні “Він присягав” виведено досить своєрідний тип селянина – українського Гобсека, скнару-лихваря, доморощеного сільського банкіра.
Ряд творів були відгуками на революцію 1905 – 1907 рр. (“Бунт”, “Final”), оповідання автобіографічного плану “Весна” (прихід у політичну боротьбу різночинної молоді), “На свят вечір” (1906) і “Сюрприз” (1908) – блискуча сатира на порядки у освітянському середовищі.
Попри традиціоналізм, проза письменника є глибоким дослідженням людської душі, скупим на зовнішні подробиці, зате багатим на внутрішній зміст, сповненим віри в людину, дієвого гуманізму. Належав до “школи” Грінченка, якого С. Єфремов називав “символом цілої епохи”.
Літ.: Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. К., 1924; Терлицький В. Ти не покинув свій народ… 11 Друг читача. 1991. 1 травня; Немченко І. Вистежуючи іскру добра // Слово і час.
1993. № 11; Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995.
О. Міщенко
(2 votes, average: 5.00 out of 5)