Марія сиділа на приспі й шептала: – Бодай дівки ніколи на світ не родилиси; як суки, валяютьси; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І нащо воно родитьси на світ божий? І дурне, і пусте, ще і з вінком на голові. Вона саме закопала свої дві доньці в потайничок у льоху, як у селі зчинили крик, що йдуть уже свіжі козаки. Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверей, порожня, хата – гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сиділа на приспі
А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу і кров біжить із них і малює червоні квіти. Вона їх родила міцних і здорових,
Молодий чоловік цілував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тіні досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дітей, а рано сонце будило їх разом з дітьми. Вона їх провадила до кернички і сполікувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку.
Чоловік лишався в полі, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозі гралася ними, як дівка биндами. Любувала й голубила їх. Хіба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. діти росли всі, ні одно не слабувало.
Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги ніколи не боліли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сіла на колію, а та колія так бігла й летіла до синів, мовби там у машині, напереді, горіло її серце.
Між тими панями-мамами почула себе в перший раз у житті рівною зі всіми панами й тішилася, що сини поставили її в однім ряді з ними. А на вакації з’їздилися товариші її синів з усіх усюдів, хата начеб ширшала, двором ставала. Співали, розмовляли, читали книжки, ласкаві до простого народу, і нарід до них прилип, коло них цвів: збирався їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Ішли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступалися.
А як настала війна, то оба старші зараз зачали збиратися, а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як почало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійне, то й сама заспокоїлася. Сіла біля них у головах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і – в той час посивіла. Вранці чоловік, як побачив, то сказав: – Твоя голова їх вівчила, нехай же тепер і сивіє.
Відтак проводила їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь зі старших обернеться до неї і скаже: – Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потіху. Але ні один не звернувся, ні один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха.
“Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку”. Гірка крапелька просякла з її серця і втроїла її відразу. В місті зійшлося їх сила, паничі і прості хлопці. Хоругви й прапори шелестіли над ними і гримів спів про Україну. Попід мурами мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли.
Як заходило сонце, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися. Відвела їх трохи набік, від людей. Виймила з рукава ніж і сказала: найменший, дмитро, най лишиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала це і зараз зрозуміла, що перетяла тим ножем світ надвоє: на одній половині лишилася сама, а на другій – сини тікають геть від неї… І впала.
Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню. Дмитро був біля неї. – Біжім, синку, за ними, аби-м їх здогонила, най мені, дурній мужичці, простять.
Я не знала добре, я не винна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає мені діти… Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всі бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.
Марія прочуняла з півсну-споминів, заломила руки та й кричала: – діти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду позбираю їх і принесу на плечах додому! Чула що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що ніколи вже не вернуться до неї її сини, бо цілий світ здурів: люди і худоба. Тікало все, що жило. Ще недавно нікому доріг не ставало. діти несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівці, коні розбивали людей і самих себе.
За цими здурілими людьми горів світ, немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всі скакали в ріку, що несла на собі багряну заграву і подобала на мстивий меч, який простягся здовж землі. дороги дудніли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родився зі скаженої лютості, як жерло себе залізо і камінь. Здавалося, що земля скаржиться на ті свої рани.
А як стрінулися над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелі. Хати підлітали вгору, як горючі пивки3, люди, закопані в землю, скам’яніли й не могли підвести руки, щоби перехрестити діти, червона ріка збивала шум з крові, і він, як вінок, кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою. По битві копали гроби, витягали мерців з води. Поле за кілька днів зродило богато, богато хрестів., І поміж ті хрести попровадили солдати її найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. далеко би йти, кров буде течи з хлоп’ячих ніг, сліди червоні…
А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав досі. – Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів. Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір’я заїхали козаки. Була люта, що ніколи не дозволяли їй лишитися в спокою, і казала до них голосно: – А, вже йдете, рабівники!
– Нічого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрітися в хаті, пустіть. душа замерзла в тілі. Відповіла: – То йдіть грійтеси в студені хаті. – А ви?
– А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара. Один із козаків – молоденький ще був. – приступив і дуже просив, щоби вона та ввійшла враз з ними в хату; самі ж вони не ввійдуть. – Ми ваші люди, – казав.
– А тому, що ви наші, то рвете тіло нагайками, а другі забирають та вішають людей; мерці гойдаютьси лісами, аж дика звір утікає… Молоденький козак так довго та гарно просив, що врешті увійшла з ними в хату. Станула біля порога, а вони позасідали коло стола. – Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю. – Що ж вам дам їсти?
Там, на полиці, є хліб; а грошей ваших мені не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте, та ще й б’єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хліба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полиці бохоня. З хлібом стягнув з полиці й образ Шевченка, який був повернений лицем до стіни. – Хліб бери, а образ віддай мені, то моїх синів.
Такі, як ви, здоймали його з-під образів, кинули до землі і казали мені толочити по нім. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тіло пугами, що й не пам’ятаю, коли пішли з хати. Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху. – Можете мене отут і зарізати, а образа не дам.
Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцілував у руку і сказав: – Матусенько, я ж за свято Шевченка сидів довго в тюрмі. Хіба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честі й поставили під образами? – А хто ж ви е? Що за одні?
Відкіля приходите? Жидам позволяете тримати свою віру й письмо, а наше все касуєте. Тепер сніг прикрив дорогу, але коли б не він, то ви би виділи, що всіми дорогами, по всему селі розкинені наші книги з читалень.
То, що бідний нарід встарав собі на науку для дітей, все то пішло під кінцькі копита. – дайте, дайте нам образ. Поволі витягнула й подала йому, бо й сама стала цікава, що вони з ним будуть діяти. А вони поставили два хліби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували. – Лиш дивітьси, козаки, чи мило то буде цему образові, як ви єго вберете у рабоване жидівське плаття.
Та тут же, в тій хвилині, зірвався один з них, сивий уже, скинув із себе одіж козацьку: був без сорочки. – Оце вам, матусю, наш рабунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оці хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькі китайки, матусю. Наділили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював. Марія глянула на них, непевно підступила й сказала: – Ви, відий, тоті, що мої сини вас любили… українці…
– Ми самі один одного ріжем. Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і подала роздягненому. – Вбирай, це з мого сина; бог. знає, чи верне, чи буде її носити. Несміло взяв козак сорочку і надягнув. – Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хліба будемо їсти по дорозі.
Ви ж знаєте, як ще нам далеко їхати, – сказав козацький старшина. Почали співати. Забриніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла надвір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон, а врешті несміливо входили до сіней і до хати. – Маріє, що це в тебе? П’яні чи загулюють дівки співанками? – Ні, це інші, другі…
– Які другі? – Такі другі, що це наші; мовчи та слухай! Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед, неначеб хотіла підбігти й не пустити їх спів з хати. Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила; всю росу, яка падала на її голову, і всі подуви вітру, які коли-небудь гладили її по лиці. Виймала ота пісня з її душі, як з чорної скрині, все чарівне і ясне і розвертала перед нею – і надивитися вона не могла сама на себе в дивнім світанні. Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила, і подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуться маленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово, коли-небудь сказане, і кожну розмову за Україну. Всі невиразні і таємні назви випрядуються з волосся звізд і, як пребогате намисто, обіймають її шию.
Блискотять ріки по всій нашій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на ноги. Напереді її сини, і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна, плаче й голосить за своїми дітьми; хоче, щоби були всі вкупі. Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у бога коло порога і заносить скаргу…
Як перестали співати, то Марія стала непорушне, як на образі намальована. З купи жінок, яких богато зійшлося, одна, вже стара, приступила до стола. – То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,- говорила. – Ой, ніхто, небожєта, нас не любить.
Кілько переходило війська – всі нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в місті, чи на дорозі, чи вже в своїм-таки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри. – Їй, чого ж ви хочете від них? Це ж не наше войсько.
Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. де вони годні нам помогти? Отак, потихоньки, аби ніхто не чув, то забалакають. – Ти молода, читати вмієш, то знаєш ліпше. Я гадала, що то наші.
– Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара. Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпукою. Зате молода Катерина станула край самого стола. – Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як задеревіла від вашого співу.
Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників, а найменшого взяли москалі на Сибір! десь-то він серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його – та й пропав. Учені були всі, маєток за ними пішов великий. В селі ні одна мама так не банує за синами.
– Небого, Маріє, небого! – шептали жінки. – То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкові, що перед вами на столі. Сипали другі села на пам’ятку – та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали вдень сипати, робота в полі, а ми змовилиси і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, інші лиш рискалями.
Таку могилу висипали, як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала… Як ми її досипали, то світало, роса нас припала, і ми посідали довкола, бо ноги боліли. А старший син Маріїн виліз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивитиси на велику могилу на Україні, щоби ми були всі одної мислі. дививси так дивно, начеб поправді на зорях бачив Україну.
Потім ми повставали і співали такі пісні, як і ви тепер. Тут наблизилася Катерина козакові майже до вуха і шептала: – Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. Тому не будіть її, най їй здаєси, що це її сини співають…
(2 votes, average: 2.50 out of 5)