Валерій Веніамінович Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 – 22 січня 1983) – українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету.
Від народження хлопець отримав прізвище свого батька – Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Матір у другому шлюбі носила вже прізвище свого нового чоловіка – Смужаниця.
В дорослому віці (в 25 років) Валерій змінив своє прізвище і взяв прізвище
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.
З 1970 року – співробітник газети “Літературна Україна”. За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971-1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, джаліла Мамедкулізаде.
В період 1968-1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. “Русское наследие неоклассика” ), публіцистичні статті “Київський діалог”, “Страшний
25 червня 1973 заарештований співробітниками КдБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР “Наклепницькі вигадки, які ганьблять радянський суспільний лад… за поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС… ” ), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. В таборах познайомився з українськими правозахисниками – Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті – “Там, у Київських печерах”, “Гулак”.
Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР “Про посилення вивчення російської мови у школах України”, яку назвав “найсвіжішим Валуєвським указом”.
21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця. Винним себе В. Марченко не визнав.
В останньому слові він сказав, що “вірить у Бога та в добре начало в людях”, що “завжди намагався робити людям добро”. Він заявив також, що “держава мільйон разів завинила перед громадянами” та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. МАРЧЕНКА визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки.
Помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського районуКиївської області) поруч із прахом діда Михайла.
У Гамбурзі вийшла в перекладі німецькою мовою книга про життя і творчість Валерія Марченка – “Я не маю ні дому, ні вулиці”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)