Ми з Марією на півдня засіли за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Марія показала, як діє давня конструкція – килимова доріжка трохи виросла під її справними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в Інституті декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.
Показала мені свої роботи – я очам не повірила. Майже два десятки гобеленів, кожен з яких – маленький шедевр.
– Маріє, ти ж на золоті сидиш!..
Сміється у відповідь. Не продає, бо шкода. Ці – найулюбленіші.
Але
Свої роботи, прості, лаконічні, досконалі за добором кольорів, Марія робила без попередніх ескізів, використовуючи нитки, пофарбовані цибулинням, чорницями, відварами трав… Кожен гобелен – в одному екземплярі. Єдине, чого їм бракувало, – відповідної оправи.
У мене виникла ідея. Я принесла з двору галузки, які залишилися
Але як ці гілки закріпити?
– Я знаю як, – сказала Марія, хоч я й слова не вимовила. – Зараз…
Понишпоривши в сусідній кімнаті, вона засилила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гілки. У чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрічних патичків такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над місцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетиві сірих ниток.
У салоні на таку красу можна ставити сміливу ціну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповідує принципи екожиття, має алергію на євроремонти і платить за хро-бачливі яблука більше, ніж за підозріло гарні, у парафіновій плівці… Треба лише знати, куди Марійчині шедеври запропонувати. І після обіду я поїхала до Львова.
…Моя ідея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузі невдалою. І контракт, про який я домовилася, і його вигідні умови Марія сприйняла без ентузіазму.
– А хто їздитиме до Львова? Хто відвозитиме роботи? Муситиму відповідати вимогам, виконувати умови угоди, спі шити… не хочу.
Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.
– Невже тобі гроші не потрібні?
-Мені достатньо того, що маю, – повторила вона спокійно, ніби терплячий вихователь до дитини.
-А що ти маєш? Щоденну важку роботу?
-А тобі легко? Кожному здається, що деінде в чомусь іншому буде легше. А це не так. Я знайшла свій… режим, чи що… Свій ритм роботи.
Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленів не більше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три дні.
Тому для мене стати до верстата – це радість, а не зобов’язання.
428 слів За Г. Вдовиченко
(1 votes, average: 5.00 out of 5)