“Сто років самотності”. Ми народжуємося і живемо у світі фантастичної реальності. Г. Г. Маркес.
Для європейського культурно-історичного середовища латиноамериканська література завжди була екзотичним явищем. Національний колорит, своєрідна ментальність, особливості історичного розвитку Латинської Америки викликають неабиякий інтерес до творчості митців цього континенту. Художньою особливістю латиноамериканської літератури XX ст. є “магічний реалізм”, в основі якого лежить глибинне осмислення духовних джерел життя нації.
Взаємодія різних способів мислення – цивілізованого та міфологічного – набуває особливого розквіту в “магічно-реалістичних” творах колумбійського письменника Г. Маркеса, який стверджує, що саме реальне життя є магією, зокрема – дійсність Латинської Америки, карибських держав є справжнім дивом, що й породило “міфологічний
Світову славу Маркесу приніс роман “Сто років самотності” (1967). Зовнішньо проста і строга форма розповіді твору продовжує традицію “сімейного” роману ХІХ-ХХ ст. Епічно повільна розповідь послідовно викладає історію шести поколінь роду Буендіа, детально показує його зародження, розквіт, сталість родових рис і, нарешті, його занепад і загибель. “Перед читачем проходять багатогранні характери героїв, що формуються під впливом і родинної спадковості, і соціального середовища, і біологічних законів розвитку. Історію роду Буендіа автор вплітає в історію невеличкого містечка Макон-до.
Проте з появою кожного нового персонажа конкретний (хоча й вигаданий) географічний простір і точні часові посилання (тлом дії стає історія Колумбії з 1830-х до 1930-х рр.) все більше розмиваються. Щоб підкреслити приналежність членів родини Буендіа до одного роду, Маркес наділяє їх не лише спільними рисами зовнішності й характеру, а й, як було заведено в Колумбії, спадковими іменами. Одні й ті самі імена персонажів, повторюваність подій, ситуацій і доль, самотність, роз’єднаність членів сім’ї, їхня нездатність зрозуміти і бути зрозумілими один для одного набувають у романі воістину міфологічного характеру.
Та й сама історія декількох поколінь сім’ї Буендіа чітко набуває обрисів родового міфу, а з ним і його характерних рис – потяг до самогубства і пов’язаного з ним прокляття (історія перших Буендіа), визначеність долі героїв. У романі вона втілена в образі Мельхіадеса, який записав на санскриті літопис роду, розшифрований Ауреліано Бабілоніа за декілька хвилин до загибелі Макондо і останніх Буендіа.
Самотність Буендіа стає не лише карою, а й наслідком людської неповноцінності усіх Буендіа, у кожному з них ця неповноцінність виражена по-різному. Випробовуючи своїх героїв владою, любов’ю, дружбою, відданістю, Маркес врешті-решт показує моральну неспроможність Буендіа. Головну ж причину виродження автор вбачає у нездатності любити.
Берегинею родини постає Урсула, але її духовний світ обмежений, а материнська любов сліпа.
Створений міф Г. Маркеса має початок (шлюб Урсули і Хосе Аркадіо) і кінець (загибель останніх представників роду та й самого Макондо). Книга ця глибоко символічна. Кінець роману є авторським переосмисленням християнського Апокаліпсису. “Сто років самотності” – це пророцтво-притча: “Тому людському родові, що приречений на сто років самотності, не судилось з’явитись на землі двічі”.
Роман Маркеса поєднує у собі фантастику і дійсність, прозаїчність тону і поезію, фантазію і гротеск, які відображають, на думку автора, саму “фантастичну латиноамериканську реальність”, неймовірну і буденну водночас, найяскравіше ілюструючи метод “магічного реалізму”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)