Коли людина почувається щасливою? Коли має добре здоров’я? Коли має багато грошей, землі, майна? Коли кохає?
Усе так, але й цього замало. Знайти своє місце у всесвіті через опанування гармонії – чи не це головне прагнення героїв повісті “Тіні забутих предків”!
А всесвіт великий, тільки комусь досить з нього й частки, як Палагні, для якої головне – “набутися” на світі: “Я хочу набутись. Раз живемо на світі…”, а хтось, як Юра, вважає себе володарем, якому й всесвіт підкоряється. Ось чому зовнішні прояви тієї “влади”
Та для Івана оте “набутися” має зовсім інший смисл. Він не міг сприймати світ, як більшість: худоба, хазяйство, будні й свята серед побуту, забарвленого ворожінням – ілюзією розуміння світу. Життя мусить мати сенс.
Він навіть спробував жити, як усі, одружившись з Палатною. Та сенс його буття – любов. Вона така природна, що Іван цього й не помічав, доки жива була Марічка. Інакше й бути не могло. Вона була частиною всесвіту, стрижень якого для Івана – любов.
Це почуття дало змогу йому порозумітися з природою, відчути свою включеність у той загадковий світ, де живуть щезник,
Так само й людина не може оминути це почуття. Для Палагни і Юри любов – це прояв пристрасті, земних радощів. Для Івана й Марічки – це привід відчути велику любов і прихильність Божу, бо кохання об’єднало навіки їхні душі й дало змогу пізнати світ, досягти гармонії. Його музика зливалася з поезією її співанок і народжувала мелодію щастя.
Ця мелодія бриніла у ньому й відкривала серце добру, розумінню світу. Тому саме очима Івана бачить читач дивну й величну картину: “Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку”. А втративши Марічку, Іван втратив частину любові до світу. Музика його звучала тепер як згадка про щастя. І хоч Іван намагається віднайти втрачений сенс життя, він не знаходить розради ні в хазяйстві, ні в звичному для всіх одвічному ритмі життя. Його душа прагне гармонії.
Може, тому він і гине, погнавшись за привидом – нявкою, яка набула вигляду Марічки.
М. Коцюбинський на диво тонко показав внутрішній світ людини, яка прагне гармонії, якій мало побутового життя, якій потрібен увесь світ, бо вона – людина.