Людина і природа – ця тема пронизує всю поезію Івана Драча. З одного боку, поета тривожить відчуття глобальних суперечностей, що нині надзвичайно загострилися. З іншого, він шукає гармонії між природою і машинною цивілізацією.
Для поета ідеал майбутньої свободи і щастя людства – в його принципово новому, розумному і справді братньому єднанні з природою. Про не чи не найкраще сказано невеликим віршем “Молодому поетові, що викинув мисливську рушницю” зі збірки “Теліжинці”:
Вони ще тримають небо над нами.
Лелеки. Жайворонки.
Доки ми змінимося синами
Доки посивіють в попіл роки.
Тримають бездонні небесні глибини.
Колодязі синяви чистять крильми.
Лине їх жменька, пучечка лине,
Щоб ми побули ще під ними людьми.
Щоб ми побули ще під ними людьми…
У циклах “Залізо” и “Мачинка” поет зосереджує увагу на вічних духовних цінностях. Шануй і шукай ту правду в поезії, яка рівнозначна хлібові в житті: “Бо тільки правдою хліб дише, бо пахне істиною хліб” (“Вірменський хліб”).
Умій цінувати справді людяні почуття: “Так мені смутно в цій засмуті, та я за радість не віддам печаль
Це не повчання – моральні істини виборюються серцем, постають у живому емоційному переживанні. А вони багатогранні. Знає Драчева лірика і радість дарування свого щирого почуття другові (“Іванові Давидкову”), і холодне презирство до фальші в людських відносинах (“Постійно слухати беліберду”). У вірші “Велика вода” суворою таємницею і печаллю дихає символічний образ Великої Води, яка з роками все більше напливає на людину.
А в іншому – “Над могилою батька” – творче і оптимістичне трактування проблеми смерті і безсмертя.
Сенс людського буття, людина і природа, діалектика добра і зла, радості й смутку – до всього цього не раз повертається думка поета.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)