Ім’я Антона Лотоцького, відомого українського громадського діяча, учасника національновизвольних змагань 1914-1920 років, активного члена Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учителя Рогатинської приватної гімназії, талановитого дитячого письменника і видавця, набуло заслуженої популярності ще в 20-30 роках минулого століття, а відтак – уже за часів незалежності України. І все ж наше суспільство перед ним, насамперед як письменником, у великому боргу.
Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 р. у селі Вільхівець – тепер Бережанського
Письменницький дар викристалізувався у Бережанській гімназії та у Львівському університеті, де А. Лотоцький навчався на філософському факультеті. Історичну
Ще за студентських років А. Лотоцького вийшли з друку його перші літературні твори: “Цвіти з поля” (1907), “Ведмедівська попівна” (1909), видані Товариством “Просвіта”, історична повість з часів Хмельниччини “Триліси” (1910). У цих творах чітко проявилося життєве кредо молодого письменника: розповідати дітям про події героїчної і складної історії українського народу, виховувати в них любов до рідного краю.
Як відомо, на початку 900х років ХХ ст. у Галичині активно створювали українські гімназії. У 1909 році відчиняють двері для своїх вихованців приватні гімназії в Рогатині, Городенці й інших містечках краю.
У 1911 році вчителями Рогатинської гімназії почали працювати друзі – письменник Антін Лотоцький та письменник, журналіст і політичний діяч Микола Венгжин, відомий у літературі як Микола Угрин-Безгрішний (1883-1960). Вимогливі педагоги, вони давали учням глибокі і всебічні знання, виховували правдивих патріотів України. Життя Рогатинської гімназії проходило надзвичайно цікаво – тодішні українські гімназії були справжніми національними школами.
У 1912/13 навчальному році учні другого класу гімназії за безпосередньою участю Антона Лотоцького заснували своє Товариство “Молода Січ”. “Січі” поширилися в Галичині й Буковині і стали основою для творення формації Українських Січових Стрільців. Молоді “січовики” ставили перед собою такі завдання: поволі, але совісно ознайомитися з історією України, з українською літературою від найдавніших часів; домагатися фізичного вдосконалення так званими “прогульками” (туристичними походами), військовими вправами; прикрашати класи портретами українських письменників, світлинами зі всієї України й малюнками українських і чужих митців тощо.
Ще в 1911 році за ініціативою українського громадського діяча і письменниці Христини Алчевської в Рогатинській гімназії розпочав навчання перший син козацьких земель Семен Плевако; наступного року сюди приїхало ще три юнаки з Наддніпрянщини: Іван Гаврилко (брат скульптора Михайла Гаврилка), дем’ян денисенко та Грицько Цимбал. Повна відсутність українських середніх шкіл у межах царської Росії змушувала свідомих українців посилати своїх дітей для навчання рідною мовою в далеку Галичину.
Рогатинська “Молода Січ” ревно дотримувалася козацьких звичаїв: свою старшину обирали самі учні терміном на два місяці; щоб запам’ятати українських гетьманів, кожен новообраний гетьман почергово отримував історичне ім’я. “Січ” була поділена на два курені, де мали провід курінні отамани.
Наступного, 1913-14 навчального року, гімназійна “Молода Січ” значно поширилася. Створено було такі молодосічівські організації: “Молода Січ” ім. Івана Богуна – 3В клас; “Молода Січ” ім. гетьмана Івана Мазепи – 3А клас; “Молода Січ” ім. кошового Костя Гордієнка – 2А клас; “Молода Січ” ім. кошового Івана Сірка – 2Б клас; “Молода Січ” ім. гетьмана Богдана Хмельницького – 2В клас. 7 Працюючи в Рогатинській гімназії, Антін Лотоцький постійно займався літературною творчістю.
У “Звідомленні” дирекції Рогатинської гімназії за 1913/14 навчальний рік він опублікував дослідження “Тарас Шевченко в німецьких перекладах”, яке і досі не втратило своєї вартості.
У серпні 1914 року вибухла світова війна. Коли виникло питання про формування національної військової частини – легіону Українських Січових Стрільців, зголосилися майже всі учні і педагоги Рогатинської гімназії. директор гімназії Михайло Галущинський став першим командувачем легіону, докладав чимало зусиль, щоб у складних воєнних обставинах, при шаленому спротиві польських шовіністичних кіл, реалізувалася стрілецька ідея. Старшинами усусусів стали й два нерозлучні приятелі – Антін Лотоцький та Микола Венгжин (Угрин-Безгрішний).
Микола Угрин-Безгрішний ще під час перебування частин Українських Січових Стрільців на Закарпатті восени 1914 року був ініціатором створення ідеологічного і культурнопросвітнього відділу легіону під назвою “Пресова Кватира”. до праці в “Пресовій Кватирі” було залучено кращі творчі сили стрілецького братства – молодих юнаків, які згодом стали видатними діячами української культури: художників Юліяна Буцманюка, Осипа Куриласа, Юліяна Назарака, Льва Геца, молодих письменників та публіцистів Осипа Назарука, Романа Купчинського, Левка Лепкого, Василя Кучабського, Юрія Шкрумеляка, Василя Бобинського, Андрія Баб’юка (Мирослава Ірчана), Миколу Голубця та інших.
Гідне місце серед діячів “Пресової Кватири” легіону Українських Січових Стрільців зайняв Антін Лотоцький. Під різними псевдонімами (Тотодолото, Самособою не Руданський) він поміщав свої твори майже у всіх виданнях “Пресової Кватири”; разом з М. Угрином-Безгрішним редагував стрілецькі часописи “Вісник “Пресової Кватири” УСС”, “Само пал”, “Червона Калина”, багато праці вкладав у підготову часопису “Самохотник”. 9
У селі Пісочному біля Миколаєва над дністром у 1916 році А. Лотоцький написав вірш “Гімн коша”, до якого створив музику Антон Баландюк, і який стає улюбленою піснею кадри (Великий співаник “Червоної Калини” за ред. З. Лиська. – Львів: Видавнича кооператива “Червона Калина”, 1937):
За сімома десь горами,
За сімома десь ріками,
Кажуть, є тут божий рай,
Та вір, брате, поза нами,
За січовими стрільцями,
Ніде раю не шукай.
Бо немає лучче,
Бо немає краще,
Як у нашому коші:
Тут гармат не чути,
Тут не свищуть кулі,
Тут безпечні ми усі!
Військові події, польськоукраїнська війна 1918-1919 років не давали змоги А. Лотоцькому займатися улюбленою справою. У Рогатинську гімназію він повернувся лише в 1922/23 навчальному році. У грудні 1922 року, як згадує М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький написав дотепну збірку віршівхарактеристик на деяких своїх товаришів.
Збірка передавалася з рук у руки і в прикрих умовах польської окупації у Галичині була всім розрадою. деякі з цих віршів були надруковані в тогочасній гумористичній пресі. Глибокий знавець давньої української літератури А. Лотоцький назвав свою збірку на зразок збірника українського середньовіччя – “Золота ціп” (“Золотий ланцюг”). Під час праці Антона Лотоцького в Рогатині у 20-30 роках минулого століття зпід його пера вийшли такі твори: “Смертне зілля” (1921), “Наїзд обрів” (1923), “Три побратими” (1934), “Було колись на Україні” (1934), “Козак Байда” і “Роксоляна” (1936), “Отрок князя Романа” (1937), “Княжа слава” (1939) і ще багато інших, головно дитячих творів.
Велика заслуга Антона Лотоцького полягає також у тім, що він разом із Миколою Угрином-Безгрішним заснував і впродовж 1923-1924 рр. видавав журнал “Рогатинець”. На той час це була незвичайна подія: повітове містечко мало свій друкований часопис з оригінальним неповторним обличчям. Обидва побратими у співавторстві під псевдонімом МУБАЛ (початкові літери імен та прізвищ письменників) на сторінках журналу надрукували чимало цінних літературних творів.
Вони ж – А. Лотоцький та М. Угрин-Безгрішний – заснували в Рогатині два видавництва: “Журавлі” для дорослих і “Сині дзвіночки” для дітей.
Творчо і плідно А. Лотоцький співпрацював із львівським дитячим часописом “Світ дитини” – юні читачі з любов’ю називали його “Наш Світик”. І в тому закладено було глибокий духовний смисл, адже видання своїми творами і справді просвітлювало душі українських дітей. На жаль, часопису такого рівня і популярності нема в сучасній Україні.
Жоден річник журналу не обходився без цікавих віршів, оповідань, драматичних сценок, які належали перу А. Лотоцького. Часом в одному числі часопису друкувалося і кілька його творів, підписаних то власним прізвищем, то псевдонімами: “Я. Вільшенко”, “Вуйко Тонцьо”, “Я. Вко”, “Тотодолото”. Наші сучасні видавці українських дитячих часописів, українські письменники багато дечого б навчилися, якби проаналізували часопис “Світ дитини”.
Він, наприклад, започаткував курс англійської мови для дітей під рубрикою “Всі вчимося англійської мови”. Своєю методикою навчання, різними оповідками ведучий рубрики (Антін Лотоцький) міг повною мірою зацікавити своїх маленьких учнівзаочників, які з нетерпінням чекали на кожен черговий номер часопису. для популярного ознайомлення з життєписами діячів української культури Антін Лотоцький друкував у часописі “Казки дідуся Тараса”: зав’язував цікавий казковий сюжет, вплітав до нього біографію українського письменника чи артиста, а учасники такої бесіди з дідусем Тарасом, діточки, самі доповнювали його своїми знаннями. Таким робом описано біографії Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Андрія Чайковського, Олекси Новаківського, свого командира, генерала Української Галицької Армії Мирона Тарнавського, якого автор називає лицарем без тіні і без плями, та багатьохбагатьох інших. 11
Сучасна школа стикається з проблемою практично повної відсутності невеличких сценічних картинок для вистав на сцені силами школярів. А от лише в одному річнику “Світу дитини” (приміром, за 1935 рік) було опубліковано аж п’ять сценічних картинок А. Лотоцького.
А. Лотоцький, як знавець багатьох чужих мов, знайомив українських дітей із кращими зразками світового письменства. У річнику часопису 1937 року він надрукував розповідь про відомого італійського письменника Едмондо де Амічіса, у власному переказі подав його оповідання “Мулярчук” із збірки “Серце” та оповідання “Хлоп’яче місто”.
Цікавими для читача є оповідання Антона Лотоцького про Оленку Кекропульос (1935) – героїню грецького народу, котра загинула за свободу і демократію своєї вітчизни, оповідання про Корнелію – матір Гракхів під назвою “Мамині дорогоцінності” (1937), “Від сільського наймита до міністра” (1938) – про життя джеймса Мак донельда, прем’єрміністра Великобританії і віцекороля Австралії.
Антін Лотоцький надрукував цикл краєзнавчих оповідань під загальною назвою “Славко на мандрівках”. Підліток вибирається в мандрівку – знайомиться з селами і містами, культурою та пам’ятками рідного краю. Маршрути його мандрівок проходять через сучасні Львівську, ІваноФранківську, Тернопільську області, Закарпаття.
Прочитавши такі оповідання, дитина пізнає свій край, полюбить його.
Але чи не найбільше зробив А. Лотоцький для розвитку українського історичного оповідання. Він створив чимало художніх оповідей для дітей про наше героїчне минуле, зокрема про стрілецтво. У 1934 році у видавництві “Світ дитини” з’явилися чотири томики “Історії України для дітей”, що охопили період від найдавніших часів до початку першої світової війни. У 1938 році письменник повертається до цієї праці: дописує кілька розділів і друкує їх у часописі “Світ дитини” під псевдонімом “Малий історик”. двічі (у 1966, 1978 роках) названа праця А. Лотоцького побачила світ у видавничій спілці “Тризуб” (Вінніпег) і далі в діаспорі використовується як підручник для дітей шкільного віку.
Жаль тільки, що книжка виходила без останніх розділів, які автор додав у 1938 році, і на її обкладинці не зазначено прізвища Антона Лотоцького.
Наприкінці 1990 року заходами Львівської організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка “Просвіта” та видавничого центру “Фенікс” у Львові “Історія… ” А. Лотоцького побачила світ і на рідній землі. думається, що цей твір із передмовою відомого дослідника української культури Григорія дем’яна, вперше виданий у повному обсязі, буде настільною книжкою кожної української дитини.
У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається майже п’ятдесят книжок А. Лотоцького. У 30х роках минулого століття окремими книжками вийшли такі його історичні оповідання та повісті з рідної та світової історії: “Відкриття Канади” (за Шарлем Гійомом, 1932), “На світанку. Легендарні оповідання про початки Києва” (1935), “Роксоляна. Історичне оповідання” (1937), “Від Ля Пляти по Анди.
Землеписне оповідання” (1938), “Колосся Божої матері. Марійські легенди” (1938), “Княжа Галиця. Легендарне оповідання про початки Галича” (1936).
Над оформленням творів А. Лотоцького працювали ще молоді, але дуже талановиті українські художники, слава про яких згодом лунатиме далеко поза межами України. Так, “Козака Байду” (1936) оформив Яків Гніздовський (1915-1985) – митець, творчість якого відома в цілому світі. Низку творів А. Лотоцького ілюстрували такі талановиті художникиграфіки, як Михайло Фартух, Петро Андрусів, Леонід Перфецький.
І ще одна цікава деталь. У 1933 році Грекокатолицька митрополича консисторія у Львові підібрала і схвалила так звану “Зразкову парохіяльну бібліотеку”, куди ввійшли твори, рекомендовані для виховання українських діток (всього сорок чотири твори, п’ятдесят ошатних книжечок). до цієї бібліотеки увійшло дев’ять оригінальних творів А. Лотоцького: “Ведмедівська попівна”, “Вільгельм Тель”, “Відкриття Канади”, “Життя Езопа”, “Історичні оповідання”, “Пастушок з Лазарету”, “Перша проща”, “Покотигорошок”, “Історія України” в чотирьох випусках та переклад оповідань італійського письменника Амічіса “Малі герої”. Бібліотека поширювалася не тільки в Галичині, її мали змогу отримати українські діти, що мешкали в країнах Європи, в Америці і в Канаді.
У 1936 році Микола Угрин-Безгрішний та Антін Лотоцький накладом рогатинського видавництва “Сині дзвіночки” видали “Коротку граматику української літературної мови”. У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається примірник з дарчим підписом меценатові української культури митрополитові Андреєві Шептицькому: “Їх Ексцеленції Митрополитові графу Андреєві Шептицькому з усусуським, синівським поклоном.
Рогатин, 11.ІІ.1937. Микола Угрин-Безгрішний”. Основне завдання авторів цієї книги – дати сучасну і доступну для народу українську граматику. У передмові читаємо: “Маємо на увазі виключно літературну мову. Не признаємо в ній анархії, тільки тверді закони”.
Автори підкреслюють, що їх видання не призначене спеціально для школи, а радше для приватного вжитку, позаяк сумні обставини буття українців у Галичині не дають можливості охопити навчанням у рідній школі всіх. І ще один висновок, у справедливості якого немає жодного сумніву: “Незнання літературної мови свідчить про недостачу освіти й національного виховання одиниці”. Чи не актуально це й сьогодні? Книжка М. Угрина-Безгрішного і А. Лотоцького вигідно відрізняється від будьяких наших сучасних граматик – у її основу покладено інші засадничі принципи ілюстрування граматичних правил: приклади взято не з мови газет, а з творів письменниківкласиків, з народної мови.
На увагу заслуговують розділи “дещо про ясність, чистоту й бездоганність в говоренні й писанні”, “Словничок поганих висловів”, “Чужі, непотрібні слова в українській мові”.
Напередодні другої світової війни Антін Лотоцький написав свій найпопулярніший твір – книжку історичних оповідань “Княжа слава”. Окремі оповідання з неї друкувалися у галицькій періодиці, але вперше вона побачила світ аж 1942 року – під час німецької окупації, в єдиному дозволеному німецькою владою “Українському видавництві” (Краків – Львів). Її перевидання у Львові масовим накладом 1991 року – значне явище сучасної видавничої справи для дітей.
У період перших совєтів і німецької окупації А. Лотоцький жив і працював у Рогатині, викладав у школі, але то були тривожні для нього роки. Спершу чекав арешту енкаведистами, згодом мав неприємності від гестапо за співпрацю з М. Угрином-Безгрішним і видання української газети “Українське слово”. Трапилося так, що А. Лотоцький перед наближенням фронту у 1944 р. не виїхав на Захід, як це вчинив М. Угрин-Безгрішний. Він поселився у Львові, сім’ї в нього не було, то ж замешкав в інтернаті для старих.
Це був невеличкий одноповерховий будинок на вулиці Олександра Невського (тепер Митрополита Андрея Шептицького), на місці якого тепер височіє Львівський обласний відділ соціального забезпечення. У квітні 1946 року за сприяння письменників Ірини Вільде і Петра Козланюка, А. Лотоцького прийняли у члени Спілки радянських письменників України. У тому ж таки 1946 році, за радянських часів, перевидано лише один літературний твір Антона Лотоцького, казку “Котигорошок”…
Життя А. Лотоцького у будинку для старих було гірким і тривожним, він часто хворів, до того ж голодував. Залишилися розповіді очевидців, які бачили письменника біля оперного театру, коли він просив милостиню. І все ж пера не кидав, творчо працював, почав готувати матеріал до українських читанок, але вже більше ніхто не друкував його творів, хоча тоді ж часопис “Радянський Львів” (тепер “дзвін”) публікував слабенькі в художньому розумінні опуси інших, відданих радянській владі, письменників.
Стан здоров’я письменника погіршувався. Він ліг до лікарні, що на вулиці Пушкіна, 45 (тепер 5та міська клінічна лікарня), і 28 травня 1949 року його не стало.
Ховали письменника Антона Лотоцького 30 травня 1949 року прямо з лікарняного моргу. На похорон прибула тільки купка людей. За спогадами Ростислава Братуня, виступили Ірина Вільде, Петро Козланюк.
Маленький горбочок землі на п’ятдесят першому полі Личаківського цвинтаря став останнім пристанищем великого дитячого письменника України.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)