Закінчивши дуже гарно гімназію, батько наш вступив до Петербурзького університету на математичний факультет, але через рік… перейшов на юридичний. Коли батько був, здається, на другому курсі, в Петербурзькому університеті сталися так звані тоді “студенческие беспорядки”. Багато студентів покарали, в тому числі й батька.
Він тоді переїхав до Києва і вступив до Київського університету теж на юридичний факультет, на якому проходив науку дуже успішно й гарно закінчив його…
Служив батько спочатку у Звягелі (там служачи, він одружився
Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею… Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне…
Обоє вони, і батько, й Леся, були однаково делікатні у відносинах з людьми,
Леся Українка була всього на 11/2 року молодша за свого брата Михайла – Мишу… Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в 4 роки вона вже зовсім справно читала. А на початку 6-го року життя вчилася писати навмисне для того, щоб написати першого в житті листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових…
Крім читання й забав, робили вони літом і “поважну” роботу, бо завжди мали свій квітник і город, що самі обробляли та доглядали. Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, т’о вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх забавок. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку…
Хоч до читання й до роботи Леся бралася поважно та пильно й забави в1 неї були змістовні та розумні, але була вона малою дуже весела і любила співати й танцювати…
Як було Лесі 10і /2 років, то вона в Києві почала вчитися з учителями разом з Мишею, і всього того, чого й він учився, готуючись вступити до класичної хлоп’ячої гімназії, вчила Леся й стародавні мови – грецьку і латинську. її мати писала тоді бабуні, що Леся вчить усе те, що й Миша, але ще краще за нього потрапляє в науці. Крім науки, спільної з Мишею, Леся в Києві систематично брала лекції гри на фортепіано, якої її почала вчити ще раніше тітка Олександра Косач. Дуже любила Леся музику і була до неї вельми здатна, здатна навіть до композиторетва, та, на нещастя, могла вчитися всього о^;.у зиму, бо в неї почала боліти ліва рука і не давала грати…
Через недугу Леся вже ніколи більше не вчилася систематично з учителями, ніколи не була в жодній школі, однак же була врешті високоосвіченою людиною, знала багато мов, гарно грала, між іншим, часто грала власні композиції – імпровізації, яких вона, на жаль, не вміла записати.
Всю ту освіту’Леся здобула собі сама завдяки своїй великій охоті до науки та своїй надзвичайно сильній, меткій вдачі, якими вона не раз перемагала муку болю, муку туги й жалю, що так смутно минають її дитячі й юнацькі літа, і, часто й лежачи, читала, читала і вчилася тим читанням безперестану все життя.
Леся була така “сильна духом”, що не лише сама не тратила мужності, а ще й знаходила в себе снагу підбадьорювати інших…
Весною 1879 року заарештували в Петербурзі другу батькову сестру, нашу “тьотю Єлю”, енергійну, завзяту людину, разом з тим дуже добру та справедливу. Леся з Мишею знали
З найменшого малечку і дуже любили та поважали її за хорошу, яскраву вдачу…
Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під
Впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша “Надія”…
6 січня 1381 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро по тому… вона заслабла… Вважали, що то в Лесі гострий ревматизм…
Однак од тої пори треба датувати початок Лесиної, як сама жартуючи називала (мала настільки сильну волю, що мокла жартувати і з таких, речей), “тридцятилітньої війни” з туберкульозом, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас,. а потім розгорівся знову… Хоч як хоробро й витривало провадила війну Леся, однак туберкульоз, знівечивши її життя, таки звів її у передчасну могилу, бо померла вона од туберкульозу нирок.
…Лесю вже знали як письменницю. Вона листувалася з Франком, Кобилянсвкою, Коцюбинським, друкувалася. у “Дзвіночку”.
1890 року до с. Колодяжного приїхав Іван Франко, що привіз сюди на відпочинок трьох синів. Вони були там все літо. Франко захоплював усіх своїми розповідями, бо багато знав, бачив…
А наступного року Леся на шляху до Відня, де їй мали зробити операцію, зупинялась у Львові. Дружба з Франком підтримувала її, підбадьорювала…
Мені конче хотілося зберегти образ моєї співбесідниці… Я мовби, знову бачив невисоку біляву молоду жінку, бліду,, тендітну, ніби стомлену, але енергійну, веселу. Бачив погляд її блакитних очей.
Ось вона сміється, і із звужених її повік випромінюється тепло, густа синява, біля очей лягають тоненьким паву-тиннячком зморшки. Ось вона перестає сміятись, і враз навутин-нячко зникає, зникає і синява очей. Вони стають світлими, блакитними, допитливими, ніби вона чогось жде від співбесідника. Ось вона підіймає невеличку руку, білу-білу, із синіми прожилками, і поправляє сплетені вузлом коси.
Між бріз, не зачіпаючи високого, якогось сяючого чола, стримить тоненька риска.
Мене завжди дивувало, що в Лесі, яка виросла в достатках, була така сильна і глибока любов до простого народу. Як багато говорила вона під час наших зустрічей про безпросвітне існування темного люду, про гноблення його поміщиками, про те, що дуже мало людей, які б підняли народну масу на боротьбу за свої права і свободу. Мене захоплювали її полум’яні слова, хотілось одразу, негайно зробити щось таке, що полегшило б тяжку долю темних, затурканих людей. Але що саме треба зробити, я не знала, і ніхто не міг цього мені підказати.
Сама Леся ще тільки шукала шляхів до цього…
А. Макарова. Із спогадів. 1952 р.
Востаннє я бачив Лесю на літературному вечорі. Зібралось багато молоді. Лесю, що сиділа поруч з матір’ю, всі одразу впізнали.
– Леся серед нас, наша Леся… – пішло до залу.
– Ларисо Петрівно, прочитайте нам що-небудь,- попросив, набравшись хоробрості, юнак у студентській формі.
– “Досвітні вогні”!
– “Досвітні вогні”! – почулось з усіх кінців залу.
І ось Леся на невеликій естраді. Молодь довго аплодує своїй улюбленій поетесі. Леся Українка піднімає руку, немов хоче погасити цей шквал щирого захоплення і пошани. Настав тиша.
Напружена тиша. І серед неї наростають слова, вони, мов снігова хуртовина, заполонили зал і всіх, хто був у ньому, підхопили і понесли туди, де “досвітні огні” вже горять…
Кожне слово полум’яної поетеси, кожен жест її горів і кликав ставати на борню, і тепер перед нами стояла уже не слаба змучена постать, а всевладний титан: “Вставай, хто живий, в кого думка повстала!..”
І знову буря оплесків.
О. Лисенко. З давніх літ. 1960 р.
20 липня (2 серпня за новим стилем) в київській газеті “Рада” з’явилося сумне повідомлення. В широкій, на всю сторінку, чорній рамці писалось: “19 липня в Сурамі на Кавказі упокоїлась після тяжкої недуги Леся Українка (Лариса Петрівна Квітка), про що редакція “Ради” з жалем сповіщає українське громадянство…”
25 липня (7 серпня) у газеті з’явилося повідомлення: “Сьогодні в 11 г. ранку прибуває в Київ тіло Лесі Українки…”
До приходу пасажирського поїзда, з яким прибувало тіло поетеси, почали збиратись на пероні вокзалу родичі і близькі померлої з букетами та вінками з живих квітів. До поїзда було причеплено спеціальний грузовий вагон, в якому знаходився ящик з труною. З’явився поліцейський пристав з помічниками і розпорядився відтиснути зустрічаючих з перону, а вагон відчепити і загнати в тупик на запасні колії.
Це розпорядження викликало обурення всіх присутніх, і після енергійних протестів, десь так після 12 години, з вагона було знято пломби, труну вийняли з ящика, присутні вкрили її квітами та вінками. А через годину народу стало ще більше, дехто почав виступати з промовами, але поліція заборонила мітинг… На похорон прибуло багато делегацій з різних міст та сіл України і навіть із закордонної тоді Галичини.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)