Лермонтовские місця в Москві

Лермонтовские місця в Москві і Підмосков’я, як і в інших містах і куточках нашої країни, це не тільки данина вдячної пам’яті великому синові Батьківщини, а щирі шанувальники геніального “сина Москви”. Повернемося до нашого оповідання про життя Лермонтова. Він рано осиротів: його мати вмерла, коли майбутньому поетові йшов третій рік. Вихователькою Лермонтова стала його бабуся – Єлизавета Олексіївна Арсеньєва. У її маєтку Тархани (нині сіло Лермонтово, Бєлінського району, Пензенської області) пройшли дитячі роки поета.

Вони

були затьмарені важкою сімейною звадою між бабусею й батьком поета – небагатим армійським капітаном у відставці Юрієм Петровичем Лермонтовим. По цих юнацьких віршах Лермонтова, і особливо по ранніх його п’єсах, легко побачити, скільки щиросердечних мучень принесла йому сімейна Драма. У рік смерті батька Лермонтов написав про себе й своїх батьків гіркі рядки в автографі вірша “Нехай я кого-небудь люблю”. Зі слів старожилів перший біограф поета писав про його матір: “Марія Михайлівна була обдарована душою музикальною. Посадивши дитини свого собі па коліна, вона загравалася на фортепьяно, а він, прильнув до неї голівкою, сидів нерухомо, звуки як би потрясали його дитячу душу, і сльози котилися по його личку.

Мати передала йому надзвичайну нервовість свою”.

Але це “протиборство” рано змусило його задуматися про складність людських відносин, про важку долю близького, але гнаної людини, яким він бачив свого батька… Описуючи у вірші “Епітафія” похорони батька, Лермонтов так говорить об нього й своєї долі. У батьку й у самому собі юний поет побачив “дві жертв жереба земного”. Як буде показано далі, цей рано виниклий у поезії мотив жертовності вже в ранніх віршах поета знайшов різноманітне й сильне звучання.

Якщо в “Епітафії” пролунав схований докір померлому батькові (“…щастя не дав”), то в написаному роком раніше вірші “Жахлива доля батька й сина” Лермонтов підкреслював думку про те, що батька судили безчесні й безжалісні люди. Помітимо, що ця характеристика “світських людей” одержить розвиток і поглиблення в багатьох наступних Творах Лермонтова – у його поезії, прозі й драматургії. Батько Лермонтова знав про різнобічну обдарованість сина й пишався ім.

А. 3. Зинов’єв, викладач Московського університетського пансіону, писав про Лермонтова-Пансіонері: “Як тепер дивлюся я на милого мого вихованця, що вирізнився на пансіонському акті, здається, 1829 року. Серед блискучих зборів він прекрасно вимовив вірші Жуковського до Моря й заслужив голосні рукоплескания. Він і прекрасно малював, любив фехтування, верхівкову їзду, танці, і нічого в ньому не було незграбного: це був кремезний юнак, що обится сильного й міцного чоловіка в зрілих літах”.

Вихователь Лермонтова, перераховуючи його різнобічні здатності, не відзначив музичну обдарованість свого учня. Лермонтов “добре грав на скрипці й фортепіано”, а також із самого раннього років захоплювався шахами. Лермонтов рано зштовхнувся з неправдою, злістю, заздрістю, марнославством, хитрістю, підлістю й багатьма проявами інших людських пороків.

Немов би відгукуючись на лист батька, що заповів йому берегти свій талант, Лермонтов говорить у вірші 1831 року “Сумовитий дзвона дзенькіт”. Рано втративши батьків, Лермонтов знайшов у бабусі людини, йому одному посвятившего все своє життя. За свідченням близького друга, Святослава Опанасовича Раєвського. Зимою влаштовувалася гора, на ній катали Михайла Юрійовича, і вся двірня, зібравшись, потішала його. Святками щовечора приходили в панські покои ряжение із двірських, танцювали, співали, грали, хто в що горазд.

З кожною появою нової особи Михайло Юрійович біг до Єлизавети Олексіївні в суміжну кімнату й говорив: “Бабуся, от ще один такий прийшов!” – і дитина робила йому посильний опис. Всі, які виряджалися й потішали Михайла Юрійовича, на час святок звільнялися від визначеної роботи.

Свята зустрічалися з більшими готуваннями, по стародавньому звичаї. До паски заготовлялись фарбовані яйця у величезній кількості. Починаючи зі світлої неділі, зал наповнювався дівчинами, що приходили катати яйця. Михайло Юрійович усе програвав, але як тільки вдавалося виграти яйце, то з большою радістю біг до Єлизавети Олексіївні.

Бабуся в цей час сиділа у вікна вітальні кімнати й дивилася на дорогу в ліс і довгу просіку, по якій ішов її мазуна, оточений дівчинами. Вуста її шепотіли молитву. З найніжнішого віку бабуся стежила за іграми онука. Її вражала рання любов його до співзвуч мовлення. Ледь, що белькотала дитина, із задоволенням повторював слова в риму: “підлога – стіл” або “кішка – віконце”, йому жахливо подобалися, і, посміхаючись, він приходив до бабусі поділитися своєю радістю. Живучи в Тарханах, поет уперше почув російську пісню й казку, билину про Івана Грозного й переказ про Омеляна Пугачова, правдиві повісті про недавно відгримілі бої Вітчизняної війни 1812 року.

Кавказ уразив хлопчика Лермонтова: його величні гори з вершинами, покритими снігом, його швидкі ріки, цілющі джерела, безкрайня степ… Тут у ту пору йшла довга Війна, і маленьке місто, яким був тоді Пятигорск, охоронявся козаками…”. Дослідники кавказької Теми у творчості справедливо підкреслюють, що М. Ю. Лермонтов народилася з любов’ю до Кавказу в крові. І вже потім ніколи не змінював цієї любові.

Географія, Історія, російська словесність, уроки музики, французька й німецька мови – такий коло предметів, яким навчався маленький Лермонтов у своєму домашньому “університеті”.

От яким залишився у його пам’яті юний Лермонтов. Зинов’єв у своїх Творах про поета пише: “уважаю обов’язком повідомити про нього кілька відомостей, що ставляться до цього періоду, і взагалі про ранній розвиток його самостійного й твердого характеру”. І далі: “…і будинку, і в унив. пансіоні, і в університеті, і в юнкерській школі Лермонтов був, безсумнівно, між кращими людьми. Що ж значить приписуване йому честолюбство вибратися в люди?

Де прищепилася недуга цей поетові? Невже в той час, коли він міг усвідомлювати своє високе покликання… і його славою дорожило вибране суспільство й ціла батьківщина?”