ШАРЛЬ ДЕ КОСТЕР
ЛЕГЕНДА ПРО УЛЕНШПІГЕЛЯ
У невеличкому місті Дамме, у Фландрії, коли травень рясно вкрив білим цвітом кущі глоду, в родині вугляра Клааса народився син – первісток.
– Дитя народилося під щасливою зорею – в сорочці,- сповістила повитуха. – Удатний буде ваш син, бо це прикмета певна.
…Напередодні з ганку ратуші оповісники оголосили всім, що її величність дружина імператора Карла V теж породила сина. Невдовзі по тому до Класової хатини убігла кума й сусідка їхня і, обливаючись слізьми, оповіла їм своє нічне
– Горенько нам! Цієї ночі привиди косили людей, наче косарі траву… Кат танцював на їхніх трупах… Народилося двоє хлопчиків. Один в Іспанії – то інфант Філіпп, імператорський син, а другий – у Фландрії.
Це Класів син, якого згодом наречуть Уленшпігелем. Філіпп, син ката нашої країни, теж стане лютим катом. А Уленшпігель буде великий мастак на різні жарти й веселі витівки, але серце матиме добре, бо його батько – трудяга сумлінний. А син його Уленшпігель увесь світ обійде, але місця собі не нагріє ніде.
Буде він і селянин, і дворянин, і маляр, і різьбяр – усе заразом. Блукатиме
Отак напророчила Уленшпігелеві його майбутнє добра ворожка…
Тіль ріс, мов із води – тягнувся вгору, як молода тополька. Коли він, бувало, приходив додому й скаржився, що сусідські хлопчаки побили його, Клаас суворо карав його за те, що він сам не дав їм перцю. І від такого виховання Тіль скоро став сміливий, як левеня…
Якось Сооткін сказала, звертаючись до Клааса:
– Чоловіче, в мене серце не на місці. Ось уже третій день, як нашого Тіля немає вдома.
– Певно, гасає там, де бездомні собаки блукають. Тяжко покарав нас Господь такою дитиною. Сподівався виховати з нього доброго трудівника.
А лиха доля, бач, послала нам неробу й ледащо.
А тим часом Тіль із своїми волоцюгами – приятелями був на суботньому базарі в Брюгге. В одному кінці ринку височів гарний полотняний намет. При вході стояв кремезний селянин і показував за патар благочестивому людові уламок ключиці святої Марії Єгипетської.
А двоє вгодованих ченців біля нього збирали пожертви. Поряд гладка червонопика молодиця дула щосили в дуду, тендітна дівчинка коло неї виспівувала пісеньку.
До однієї з чотирьох жердин намету був прив’язаний віслючок. Понуривши голову, він утупив очі в землю, певно, не маючи ніякої надії знайти бодай поганенький будячок.
– Хлопці! – сказав Тіль. – Хазяї так весело співають, непогано було б, щоб віслючок потанцював.
І мовивши це, побіг до крамнички, купив перцю та й насипав непомітно віслюкові під хвіст. Коли перець за якусь мить запік, віслюк став крутитися й зазирати собі під хвіст. Не витримавши болю, він оглушливо заревів, хвицнув і рвонувся щодуху тікати. Як тільки він шарпнув за жердину, відро із “свяченою” водою, що висіло над входом у намет, перекинулось: водою облило всіх, хто там був.
А тоді повалилося додолу й мокре полотно, накривши і хазяїв, і вгодованих ченців, і тих, хто слухав житіє святої великомучениці. Як Тіль бачив на полотні випнуту округлість, він злегка штрикав туди шпилькою. І тоді всередині зчинявся ще голосніший вереск.
Це було страх як весело. Та стало ще веселіше, коли віслюк, утікаючи, потяг за собою намет, відро, а заразом і хазяїна з жінкою та донькою. Нарешті, знесилившись, віслюк “заспівав” – різко, пронизливо, уриваючи свою пісню лише для того, щоб подивитися, чи не згасає вогонь під хвостом.
А Тіль із хлопчаками, насміявшись досхочу та назбиравши трохи монет, швидко дали звідти драла…
Коли Тілеві минуло п’ятнадцять років, він якось розіп’яв невеликий намет, заліз у нього й почав вигукувати зсередини, що кожен, хто побажає, зможе тут побачити в гарній солом’яній рамі свою подобу, теперішнє і майбутнє.
Коли до намету підходив чванькуватий крутій – судовик, Тіль вистромляв голову з рами і, скрививши лице, наче стара мавпа, казав:
– Бридка стара пико, тобі не жити, а в землі гнити пора. Ну то що: чи подобається тобі таке свічадо, вчена мацапуро? Я ж бо викапаний твій портрет!
Гладкому губаню – ченцеві Тіль відповідав:
– Зараз ти бодня з шинкою і салом, а згодом обернешся на барило з пивом. Хіба ж не щирісіньку правду я тобі сказав, череваню?..
Поступово Тіль ставав, як то кажуть, майстром на всі руки. Та Уленшпігель довго не спинявся на одному ремеслі, і Клаас не раз казав йому, що коли так буде й надалі, то він вижене свого ледака-сина із дому…
Одного разу імператор Карл, повернувшись із походу, здивувався, чому це син – інфант не вийшов його зустрічати. Удвох з архієпископом вони пішли розшукувати інфанта. Нарешті, поминувши багато покоїв, вони знайшли якусь похмуру комірчину. Увійшовши, побачили забитий у долівку кілок, до якого було підвішено гарненьку мавпочку.
Внизу, на долівці, ще дотлівали дрова, а в повітрі стояв сморід спаленої шерсті.
– То це ти спалив на вогні тваринку? – спитав імператор.
Інфант спідлоба позирав на батька переляканими лихими очима.
– Колись його високість стане великим палієм єретиків,- прошепотів архієпископ імператорові.
Імператор усміхнувся, і вони вийшли, залишивши інфанта на самоті.
Та не самі лиш мавпи конали тоді на вогнищах…
У день поминання померлих Уленшпігель з ватагою шибайголів – однолітків вийшов із собору Богоматері. Серед їхнього гурту був і гладкий добродушний Ламме Гудзак – достоту, мов ягня, серед вовчої зграї. Ламме пообіцяв добре пригостити все їхнє товариство, бо мати на свята давала йому по три патари.
Од пива в хлопців порозв’язувалися язики, і, коли мова зайшла про служби божі, Уленшпігель бовкнув, що з панахид мають зиск самі тільки попи. Та в їхньому гурті знайшовся зрадник. Він доніс, що Уленшпігель – єретик. Хлопця схопили й кинули до в’язниці.
А тим часом у місті збирали довідки, добра чи недобра йде про нього слава. З’ясувалося, що він просто пащекуватий шибеник і штукар, любить поглузувати з інших, але ніколи не блюзнив на бога. А тому судді, зваживши на його юні літа, винесли дуже легкий вирок: у самій сорочці, з непокритою головою і босоніж він мав іти зі свічкою в руці за духовенством у першій же церковній процесії.
А вже по цій першій покуті суд присудив вигнати Уленшпігеля на три роки з країни Фландрської. За цей час він мав одбути прощу до Рима й принести від папи відпущення гріхів.
– Вони мені заплатять за свої панахиди.
– Хто? – спитала Неле, донька сусідки Катліни.
– Усі попи, ченці, що морочать нас різними нісенітницями. За ці три роки вони мені заплатять стократ.
І вони розлучилися: вона – слізьми умиваючись, він – сповнений суму і гніву.
Куди не заходив бідолаха Уленшпігель, скрізь він із жахом бачив зрубані голови на палях, бачив, як молодих дівчат кати заштовхували в мішки й топили в річках, як жінок кидали в ями й живцем засипали землею, а чоловіків спалювали на вогнищах.
І серце його обкипало кров’ю…
Подався Уленшпігель навмання до Ауденаарде, де стояв тоді гарнізон фламандських рейтарів. Вони мали охороняти місто від французьких загонів, які, мов сарана, спустошували країну.
Уленшпігель назвав себе сурмачем через те, що почув од людей, що посада сурмача зараз вільна.
А тим часом поширилась чутка, що до міста скоро має прибути імператор Карл V. З цієї нагоди Уленшпігелеві було видано окуляри, щоб він, бува, не прогледів кортежа.
І ось одного сонячного дня Уленшпігель побачив удалині великий кортеж вершників, перед якого їде сам імператор Карл V. Уленшпігель вирішив, що всі ті вершники, та й сам імператор, надто вгодовані, і нічого їм не станеться, коли цього разу вони не пообідають. Він дивився спокійнесенько, як кавалькада наближається, і не сурмив.
А тим часом до міста прибіг захеканий селянин і сповістив, що на власні очі бачив загін вершників – французів. Воротарі одразу зачинили всі брами в місті.
Що ближче під’їжджав імператор, то дужче гнівався, що всі дзвони мовчать. Під’їхавши майже впритул до брами й побачивши, що її замкнено, Карл розлючено почав гатити по ній кулаками.
На галас вийшов старий солдат і одразу впізнав Карла. Тоді пішов одчиняти браму. Розлючений імператор спитав обох бургомістрів, чи не заслуговують вони шибениці.
Ті відповіли, що на шибеницю заслуговує ще більше міський сурмач Уленшпігель. Імператор звелів його привести.
– Чому ж ти, маючи такі чудові окуляри, не засурмив, коли побачив мене?
Говорячи це, він затулив очі від сліпучого сонця.
Тоді й Уленшпігель так само затулив собі очі й відповів: коли, мовляв, він помітив, що імператор дивиться крізь пальці, то одразу зняв окуляри.
Імператор наказав його повісити.
– Ваша величносте,- сказав Уленшпігель,- я не проситиму ні грошей, ні життя, а попрошу вас, перш ніж мене повісять, підійти й поцілувати мене в той рот, яким я не говорю по-фламандському.
Імператор, зареготавши, як і весь народ, відповів:
– Твого прохання я не можу виконати, а тому тебе не повісять…
Довго мандрував Уленшпігель світами, аж позбивав собі ноги до крові, та зрештою десь у Майнцському архієпископстві натрапив на віз із прочанами і разом з ними доїхав до Рима.
Злізши з воза, він угледів на порозі заїзду гарну молодичку.
– Хазяєчко, чи не даси ти притулок мандрівному прочанинові?
– А чом би й ні – аби тільки гроші платив.
За розмовою, коли вони спорожнили вже чимало пляшок, молодичка спитала, хто ж він такий.
– Я король Нігдинський, граф Жебранський, барон Гольтіпацький. А народився я в Дамме. Це така країна, де сіють зерна омани й химер, облудні надії й пусті обіцянки.
А сюди я прийшов, щоб побалакати з папою.
– Ач, чого захотів! Я тут народилася, та й то ні разу мені не вдалося доступитися до нього.
– А мені вдасться,- сказав Уленшпігель.
– Та чи ти хоч знаєш, де він буває, яку вдачу має, як живе?
– Мені розповідали, що звуть його Юлій III, що він, дарма що старий, на вдачу грайливий, веселий і розпусний, язик має гострий. І лається брутально, наче солдат.
Другого ранку Уленшпігель прийшов до собору святого Іоанна, де папа мав правити месу.
Коли папа підносив чашу із святими дарами, Уленшпігель повертався до вівтаря спиною. Кардинал сказав про це папі. Папа звелів чотирьом бравим солдатам схопити того прочанина і привести до нього.
– Якої ти віри? – спитав папа.
– Такої, як і ваша святість.
Тоді папа поцікавився, чому він раз у раз повертався спиною до святих дарів і вівтаря.
– Бо вважав, що недостойний дивитися на них. Я грішник, прийшов із Фландрії, щоб мені відпустили гріхи мої.
Папа благословив Уленшпігеля. Щоправда, йому довелося ще заплатити сім дукатів за пергаментну індульгенцію про відпущення гріхів…
Якось мандруючи по світу, забрів Уленшпігель до німецького міста Нюрнбергга і там розпустив про себе чутку, що він – славетний лікар. А в тамтешньому шпиталі лежало о тій порі стільки хворих, що вже не знали, куди їх і класти.
Почувши про Уленшпігеля, наглядач шпиталю розшукав його й став питати, чи справді він лікує всі хвороби.
– Усі, крім останньої,- відповів Уленшпігель. – Та якби ви пообіцяли мені двісті флоринів, я з вас і ліара не візьму, поки всі ваші хворі не одужають.
Наглядач погодився випробувати його.
Другого дня, прибравши бундючно-впевненого й вельми ученого вигляду, Уленшпігель прийшов до шпиталю. Він обійшов усіх і кожному прошепотів.
– Заприсягнися мовчати про те, що я тобі зараз скажу. На яку хворобу ти слабуєш?
Той присягався мовчати і казав, на що хворіє.
– Завтра я мушу спалити на вогні одного з вас, щоб зробити з його попелу чудодійне зілля для інших. Спалю я того, хто сам не зможе вийти з лікарні. То я прийду сюди з наглядачем і ще знадвору голосно гукну: “Хто тут не хворий, хай забирає свої манатки і йде додому!”
Уранці Уленшпігель прийшов до шпиталю й зробив так, як казав. І всі хворі – геть усі поспішили вийти. Наглядач спитав їх, чи й справді вони одужали і можуть ходити.
– Авжеж, одужали! – в один голос відповіли хворі, гадаючи, що одного з них уже палять у дворі.
Наглядач заплатив Уленшпігелеві двісті флоринів, і той чимдуж накивав із шпиталю п’ятами…
Минув якийсь час. Сооткін усе дивилася на вулицю, чи не видно там сина. Нараз вона сказала:
– Он іде суддя і з ним чотири стражники… Кого ж це вони шукають на нашій вулиці? О, Боже,- вони завертають до нас.
Клаас вибіг у садок. Неле – за ним. Коли Сооткін вибігла в садок, вона побачила, як Клаас одбивається від двох стражників, що схопили його.
Потім вони скрутили Клааса і зав’язали йому руки.
– Пане суддя,- обливаючись слізьми, сказала Сооткін,- що лихого вчинив мій чоловік?
– Він єретик,- відповів один із стражників…
На суді Клаас тримався мужньо.
– Я нічого не зрікаюся. Робіть з моїм тілом, що велить вам ваше милосердя.
На підставі королівських указів Клааса визнали винним у єресі й засудили до спалення на вогнищі перед ратушею…
Другого ранку, в день страти, прийшли сусіди і з жалю замкнули Уленшпігеля, Сооткін та Неле в Катліниній хаті.
Зненацька вони побачили за вікном велику хмару чорного диму. То був дим від вогнища, на якому стояв прив’язаний до стовпа Клаас.
– Він умирає,- сказала вдова. Милосердне небо, прийми його безневинну душу. Де король?
Я б вирвала його серце своїми руками!..
А із соборної дзвіниці все лунав похоронний подзвін…
Вночі вони піднялися по обгорілих полінах до тіла, і, ридаючи, поцілували Клааса в лице. Біля серця, де полум’я випалило велику діру, Уленшпігель узяв у мертвого батька трохи попелу.
Удома Сооткін взяла два клаптики шовку, чорного й червоного, зробила торбинку й зашила туди попіл небіжчика.
– Нехай цей попіл із серця мого чоловіка, твого батька, завжди буде нерозлучний з тобою,- сказала вона, надіваючи торбинку синові на шию. – Хай цей попіл завжди стукає тобі в груди, як вогонь помсти катам!
– Так і буде завжди! – сказав Уленшпігель…
Другого дня громадські стражники й оповісники прийшли до Клаасового дому й почали виносити все його майно, щоб продати з молотка.
Почався розпродаж.
Ще й свічка, що її запалив оповісник, не догоріла, як старшина рибників за безцінь скупив усе, щоб потім перепродати. Коли розпродаж закінчився, стражники перевернули геть усе в домі, але грошей так і не знайшли.
– Ви погано шукали! – кричав рибник. Я ж добре знаю, що півроку тому в Клааса було сімсот Каролю.
Сооткін обернулася до сина.
– Ось хто донощик,- мовила вона. – Якщо гроші йому дістануться, я вкорочу собі віку.
А тим часом рибник знову прийшов до судді, наполягаючи на пильніших розшуках.
У Клаасовому домі знову зробили обшук, а тоді Сооткін і Уленшпігеля відпровадили до в’язниці. Послали в Брюгге по ката…
– Докази вашої провини вагомі, і, якщо ви не признаєтеся, доведеться взяти вас на тортури.
Порадившись між собою, судді ухвалили: спершу треба катувати матір. Кат за наказом судді взяв руки й ноги нещасної жінки в лещата
– Де сховані гроші? – спитав суддя.
– Не знаю!
– Не чавіть, панове судді! Це ж кісточки жіночі, тендітні й крихкі, не ламайте їх! – крикнув Уленшпігель.
– Тоді признавайся ти за неї! – сказав суддя.
Але Сооткін так глянула на нього, що Уленшпігель зрозумів: він не повинен признаватися. І він заплакав, не промовивши й слова.
Уленшпігеля мучили ще страшніше, ніж матір. Але й він не признався. Тільки під кінець кров пішла йому з рота і носа, голова впала на груди, і він знепритомнів.
– Ой, сину мій, мученику безталанний!.. Ви ж бачите, ми не винні ні в чому.
Суддя зі старшинами знову порадились й ухвалили звільнити їх, визнавши докази їхньої провини недостатніми. їм дозволили оселитися в будь-якого городянина, коли хто згодиться взяти їх до себе.
І сина з матір’ю одвезли до Катліни…
Одного разу Неле призналася Уленшпігелеві, що її матір навідує вночі якийсь “лицар – диявол”, б’є її і забирає в неї всі гроші.
Якось Катліна почула, що Неле спитала в Сооткін, чи добре сховано її скарб, і вдова довірливо відповіла, що місце надійне: в цямрині криниці ніхто його не шукатиме.
А через кілька днів Уленшпігель знайшов біля криниці свого задушеного пса і порожню схованку в цямрині.
А того “чорного диявола” і слід запав…
Минуло кілька тижнів.
Сооткін уже не могла нічого робити. Згорбившись, вона сиділа біля вогню, кашляла, марніла й сохла. І одного вечора вона навіки стулила очі.
Переклала з французької НАТАЛІЯ ГОРДІЄНКО-АНДРІАНОВА
(1 votes, average: 5.00 out of 5)