КУЛИК ВАСИЛЬ (псевд. – Булик Василь; 1830, с. Ковалівка, тепер Полтавського р-ну Полтавської обл. – 1870, там само) – поет, перекладач.
Походив із родини дрібного поміщика. Навчався в Полтавській гімназії та Харківському університеті (не закінчив). Під впливом громадівських гасел вивчення народу кілька років мандрував Україною (степами Півдня, Кримом).
Це позначилося на його поетичній творчості – віршах про народне життя (описово-медитативних, “сповідальних” монологах), романтичних баладах, романсах, байках.
У 1861 – 1862
З традиціями у поета співдіють власні образні “ходи”. Так, у межах “Питання” романтична
Національну свідомість автора продемонстрував і вірш “Україна до синів”.
Камерні вірші В. Кулика втілювали мотиви життя природи (“Веснянки”) й людського серця (пісенний монолог у розмірі думки “В мене серце до любові”). Лірична балада “Загублені душі” про зруйноване “воріженьками” кохання стала народною піснею. Крім “Основи”, друкувався в “Правді” та інших галицьких часописах.
В. Куликові належить вільний переклад Бернсового “Джон Ячмінне Зерно” під назвою “Іван Ячмінь”. 1894 р. у Львові вийшла посмертна збірка “Писання Василя Кулика”, куди разом із раніше опублікованими текстами ввійшли нові (“Столітній запорожець”, “Закоханий косар”, “Весела удова”).
Літ.: Торчин Б. Василь Степанович Кулик. Біографічний обрис // Правда. 1874. № 11 – 12.
В. Погребенник
(1 votes, average: 5.00 out of 5)