Стояв спекотний липневий день. Ми гралися у дворі: хтось осідлав гойдалки, хтось – велосипед, а ми з Дмитром грали у шахи. Раптом здійнявся вітер, сонце почало меркнути. Хтось із дорослих сказав, що зараз буде дощ. І справді, невдовзі перші великі холодні краплі впали на землю, і дощ пустився щосили.
Дитячий майданчик спорожнів, діти розбіглися по домівках, а ми з Дмитром сховалися у невеликій альтанці. Краплі дощу барабанили по покрівлі, залітали усередину – стало просто холодно. Але шлях до будинку було відрізано зливою.
Невдовзі
У його струменях відбивалося сонце, він ніс шматочки кори, пелюстки, якийсь дрібний мотлох. І мені захотілося запитати: куди поспішаєш, струмочку? Раптом я побачив у ньому пустий коробочок з-під сірників. На ньому сидів мураш.
– Врятуємо мураша? – жартома звернувся я до друга. – Авжеж, чому б не врятувати. Заразом подивимось, куди біжить струмок. – Тобі теж цікаво, куди він поспішає? – запитав я. – Ходімо. І ми пішли за струмком. Він вивів нас із двору і з’єднався зі струмком,
Мені стало прикро і чогось шкода: здалося, що з цим струмком закінчується якась казка. – Я чув, що під землю течуть цілі ріки, – додав друг. – Так, – погодився я, – там свій підводний світ. А куди течуть підземні води? – Вони, мабуть, потрапляють у річки. Тож і наш струмочок стане часткою якоїсь річки.
Дмитро завбачливо вихопив коробок з мурашем із води. Я посміхнувся: виходить, казка не скінчилася. – Прощавай, струмочку, – сказали ми дружно і повернулися у двір.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)