Комедію М. Куліша “Мина Мазайло” часто називають філологічною п’єсою. Свого часу, наприкінці 20-х років XX століття, вона з великим успіхом йшла на українській сцені. Але 1930 року, коли українізацію було згорнуто, п’єсу одразу заборонили. Однак серед читаючої публіки вона викликала досить гостру дискусію, оскільки вже за своїм характером вона є суто дискусійним твором.
Так, герої комедії весь час дискутують про проблеми мови, намагаючись обрати для себе шлях у житті і, зокрема, правильне родинне прізвище. Отже, за допомогою різних
Таким чином досить трагічна ситуація, у яку потрапила українська культура на початку XX століття, розкривається крізь призму смішного, що надає твору ще більшою гостроти. Адже сміючись глядач очищується і може критично поглянути не лише на інших, але й на себе. За допомогою різних ситуацій, у які потрапляють його персонажі, Микола Куліш досить гостро критикує
Так ми бачимо перед собою абсолютно безпринципного та позбавленого будь-якої національної гордості Мину Мазайла, який задля чиновницької кар’єри готовий зрадити свої національні корені, змінити прізвище. Старому Мині здається, що його українське прізвище заважає йому просуватися по-службових сходинках, але він не замислюється про те, а чи гідний він за своїми власними якостями займати якісь службові посади. Однак вирішивши змінити прізвище, Мазайло боїться бути покараним за це: “Ще як підходив до загсу – думалось: а що як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і зноровиться.
На зло тобі зноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, чк такий, що йому до твого прізвища – до себе він байдужий підчас служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як тикий, думалось, що почне з діда-прадіда?”. Отже, Мазайло не має навіть своєї власної думки, чіткої позиції в житті, орієнтується тільки на загальну ідеологічну моду. А з яким пієтетом він розповідає про відвідування установи: “Хтось одвів мене до дверей.
Все – як V тумані. Не знаю, де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом шию тьох! – перед очима якесь писане оповіщення…
Немов не я, немов хтось інший за мене чита – (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича – читаю; Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось.
Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад…”. Мазайло захоплений тим, що люди зраджують своїх предків і міняють свої родові прізвища! Тож недарма його було покарано звільненням з посади.
Виходить, людина завжди повинна мати свої власні переконання, щоб не потрапити в халепу. Зовсім негідно поводить себе дочка Мини, Рина, яка намагається вплинути на свого брата й відвернути його від усього українського, закохавши його у свою подругу Улю. Але як же прикро вражена Рина, коли все виходить навпаки: Уля захоплюється українською мовою і зовсім змінюється під впливом Мокія! Рина научає подругу, як справити враження на брата, і досить зневажливо говорить: “От на… От що, Улюню!
Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку – і питай.
Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу!” Слова Рини “Хвильові всякі, Тичини” показують її повну бездуховність, байдужість до здобутків не тільки української, але й будь-якої культури.
Уля, будучи схожою на свою подругу, під впливом Мокія захоплюється українською книжкою, українським словом, вона переконує свою подругу: “І знаєш, “дружина” – це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” – то означає “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському – “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай: рекомендую – моя дружина, або: моя ти дружинонько.” В уста Улі драматург вкладає найкрасивіші та найласкавіші українські слова, демонструючи, що людина, обізнана з українською мовою, не може її не полюбити. Здавалось би, позиція Мокія є в творі позитивною, але смішно те, що він сприймає все українське занадто гіперболізовано, намагаючись, наприклад, подвоїти “українськість” свого прізвища: “Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище.
Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославький… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні… Рубенівські – от! Убий-вовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога.
Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов.
А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман – вода-чоловік, Вольф – вовк.” Але Мокій виступає в комедії досить наївним, він не може зрозуміти глибини політики українізації, сприймає її поверхово. Досить сатирично зображує драматург “русифікованих” обивателів з Харкова, для яких “прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізованной”, як говорить тьотя Мотя. Представниця “великої культури” заявляє навіть: “Та ще й по-українському.
Всі козаки говорили по-руському. Донські. Кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад… Тарас Бульба, Остап і Андрій – і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще й де?..
У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!”. Отже, вона вважає, що українська мова – це непристойність, вона не варта культурного товариства. Не кращим виглядає і занадто реакційний у своїх поглядах дядько Тарас, який волів би зупинити розвиток української культури, повернути колесо історії назад.
Отже, у творі немає таких персонажів, яких ми могли б назвати позитивними, які б містили в собі певний ідеал. Може, це спричинено самою складністю описуваної драматургом історичної ситуації. Загалом, “дискусія” у родині Мазайлів за участю родичів з Курська й Києва та комсомольців пародіює стиль радянського життя 20-х років, коли створювалася видимість розмаїття думок за повної тоталітаризації сутності людського існування.
Критично зображуючи своїх персонажів, драматург розкриває негативні риси тогочасного українського суспільства, а також такі людські риси, як пристосуванство, зарозумілість, бездуховність.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)