В корчах і в кручах умирають міфи. Чугайстер щез. Покаялись нявки. І тільки ми, подряпані Сізіфи, Тябричим вгору камінь-рюкзаки. Руді стежки роз’їдені дощами.
З крутих плаїв зриваємся, йдемо. У сьоме небо вийдемо з гущавин, Задавлені гранітними трюмо. Цей мисник днів – мальовані тарелі, Ця тінь Сізіфа – потойбічний гість, В столицях меду, в райдугах форелі, У гіркоті покинутих обійсть. Ми – гості бджіл. Посидим па бенкетах, У кріслах пнів, на покуті проваль,- Попович Женя, Мефістофель в кедах, І мавки в шортах. І моя печаль.
І тінь
Сидить Сізіф і журиться, біда. І п’є за нас шампанські водоспади Потік гірський, веселий тамада. Я знаю, важко. У твоєму віці.
Либонь, я знаю, що й подумав ти: “Вже краще йти до Бога пасти вівці, Ніж на Вкраїні камінь цей тягти”.
Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески. Для глядачів тут сцена закрута, Де чорний беркут з крилами наопашки Хребет землі до сонця поверта.
А ми йдемо, де швидше, де поволі. Йдемо угору, і нема доріг. І тінь Сізіфа, тінь моєї долі…
І камінь в прірву котиться з-під ніг….