(1911)
Літературний рід: епос.
Жанр: повість.
Тема: зображення життя гуцулів у Карпатах на межі XIX й XX ст. в гармонії з природою, традиціями й звичаями, з язичницькими й християнськими віруваннями.
Головна ідея: оспівування високого й красивого почуття кохання.
Головні герої: Іван Палійчук, його кохана Марічка Гутенюк, дружина Палагна, сусід Юра, матір і батько Івана; щезник, нявка, чугайстир.
Сюжет: розповідь про дитинство Івана Палійчука і про ворогування його родини із сім’єю Гутенюків – Іван знайомиться з Марічкою
Літературознавці про твір. Життя гуцулів у повісті М. Коцюбинського – це дивне поєднання християнського й язичницького началу.
У гірському селі “всі були богомільні”, і водночас тут мовби законсервувалося й поганство, відбившись у звичаях, обрядах, у всьому, чим характерний лад життя гуцула. Мовби тіні забутих предків ожили перед письменником у Криворівні. І він натхненно відтворив у слові цей двоєдиний барвистий світ. Язичництво цікавило Коцюбинського навіть більше, тому він так багато уваги віддає казково-демонічному, фантастичному світу довкола Івана й Марічки, – арідникам, щезникам, мольфарам, лісним, чугайстрам; малює екзотичні звичаї, обряди, ритуали гуцулів, якими було сповнене життя і світорозуміння горян.
У М. Коцюбинського домінує неоромантична хвала природності – на противагу заскорузлості. Кохання Івана й Марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти і, зрештою, протиставляється цій ворожнечі. Як гармонія – і дисгармонія.
Узагалі драматургія твору живиться енергією неоромантичних контрастів. Є тут ніжна й “дика” у своїй природно-поетичній “первозданності” Марічка – і є приземлено-груба Палагна. Це – живе уособлення поезії і прози, двох версій вибору, який доводиться здійснювати людині у своєму житті.
Утративши Марічку, Іван на якийсь час опиняється в полоні Палаг-ни, проте без Марічки-мрії життя йому немає… Іван помирає, але у фіналі повісті знову – укотре в Коцюбинського! – тріумфує симфонія життя в час індивідуальної смерті.
“Життєхваленням” завершив він і “Тіні забутих предків”: під час похорону Івана гуцули влаштовують танок… Життєва філософія гуцулів передбачала ставлення до життя як до самодостатньої цінності. Ти з’явився на світ – отже, маєш набутися в ньому, бо сенс і краса життя – у самому акті життя, його індивідуальній неповторності.
Це цілком збігалося з життєрозумінням, характерним і для інших творів М. Коцюбинського, зокрема – його новели “Intermezzo”, де опоетизовано прості радощі буття.
Неоромантичне “життєхвалення” й поетизація природи підсилені в “Тінях забутих предків” яскравими імпресіоністичними малюнками. Автор нерідко вдається до мови метафор, несподіваного поєднання звукових і кольорових образів, принципу переважання враження над вираженням. Що таке, для прикладу, “зелений сміх”, як не кольорова музика гір?
Коцюбинський весь час експериментує, шукає нові можливості слова – через метафору, персоніфікацію, несподівані контексти для епітетів, нюансування барв: “Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві із золотом ризи”; “сине дихання гір”; “зелена кров гір”…
Оригінальний барвистий світ Гуцульщини, що постав зі сторінок “Тіней забутих предків”, уразив кінорежисера С. Параджанова, який у середині 1960-х екранізував твір М. Коцюбинського. Кіноверсія повісті здобула світове визнання (В. Пахаренко).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)