Йонеско цікавився і глибоко вивчав Бергсона, Дільтея, Ясперса, Хайдеггера, Шестова, Шпенглера та інших філософів, перекладав французькою румунських письменників Караджале та Урмуза. Театр, до якого зараховував себе Йонеско, називався парадоксальним, або “театром парадоксу”. Як відзначав сам митець, багато хто з письменників підготував появу такого театру, навіть не підозрюючи про власну причетність до його становлення.
Це передусім Гоголь, Достоєвський, Кафка, Джойс, Фолкнер, особливе місце Йонеско відвів Шекспіру.
Спочатку
Реальний навколишній світ було закрито
Сюжет “Голомозої співачки” простий, але специфічно обіграний. Перед глядачами кімната в англійській квартирі; містер Сміт в англійських домашніх туфлях, в англійських окулярах сидить в англійському кріслі, смалить англійську люльку та читає англійську газету, англійський годинник б’є “сімнадцять англійських ударів”; дружина Сміта здивована: вже дев’ята… тощо. Слова і в ремарках, і в діалогах механічно нанизуються, як за досить слабкої участі думки, а наприкінці п’єси змінюються незрозумілими звуками. Герої, не розуміючи одне одного, само-вдоволено і смішно відповідають невлад; але це для них не має значення; словосполучення, що передражнюють поганий підручник з іноземної мови для початківців, поєднуються з цілком безглуздими.
Йонеско прагнув відобразити своє ставлення до складного світу людських стосунків, проблем колективності та самотності й створив таку глибоко трагічну п’єсу, яка лише на перший погляд сприймається як пародія на бесіди “ні про що”, життя в “нічому” з “ніким”. У п’єсі відсутня дія, є лише ситуації, тому логічне мовлення персонажів необов’язкове. Мова вже не може об’єднувати людей.
Отже, вступивши наприкінці 40-х років у театральне життя Франції, Йонеско оголосив про свій відхід від традиційного театру. На думку письменника, розвиток театру зупинився приблизно у 30-х роках. Драматург-початківець робить спроби “відновити” його, заявляє про створення “нового вільного театру”, не залежного від будь-якої ідеології і політики. Йонеско звертає увагу глядача на роль хаосу і абсурду, які нібито є основою усього живого на землі.
Перша п’єса “Голомоза співачка”, “антип’єса”, за визначенням автора, – це спроба створення “абстрактного, нефігуративного театру”, “антитематичного, антиідеологі-чного, антиреалістично-соціологічного, антибуржуазного”.
До середини 50-х років Йонеско та його режисери Микола Батай, Марсель Повел’є та Робер Постек стали впливовою групою діячів нового театру. їх називали абсурди-стами, хоча жоден з режисерів Йонеско не вважав, що абсурд є метою вистави чи автора. Ця тенденція виникла з появою нової драматургії, нового театру. Вона чіткіше проявилася в п’єсах Йонеско, що були написані пізніше. Жан Ануй, Жан Поль Сартр та Семюель Беккет вважали, що “авангардні” тенденції в розвитку нового театру знайшли у творчості Йонеско своєрідне, але не крайнє вираження. Сартр у 1959 р. відзначав, що “Йонеско “зсередини” спустошує французьку мову, залишаючи лише вигуки, прокляття; його театр – це мрія про мову”.
Серед попередників Йонеско дослідники його творчості не без підстав називають Альфреда Жаррі, Антонена Арто, Піранделло, представляють драматурга як художника, багатьма рисами пов’язаного з румунським і французьким мистецтвом.
Керуючись основними положеннями сучасного філософського ірраціоналізму (ідеї виникнення в процесі пізнання суперечностей, антиномій, несумісних з раціональним мисленням), Йонеско у своїх п’єсах підкреслює неможливість гармонізувати суперечності сучасного світу навіть у художньому переосмисленні. Так виникають образи абсурду, які, на думку автора, можуть докладніше передати проблеми та ідеї дійсності. Прагнення осягнути глибини світобудови та відобразити “уявну дійсність” приводить автора п’єс до складного художнього процесу, головна роль в якому належить несвідомому і підсвідомому. При цьому особливе місце посідає прагнення збудити і розвинути асоціативне мислення, що є необхідним для вільного сприйняття складних “нових” п’єс.
Як це часто відбувається, перша п’єса Йонеско вже вміщувала багато ідей, які він розвиває в наступних творах.
У Йонеско реалістична конкретність цілком замінена фантастичними картинами і героями, дивними мареннями, але на сцені використовується реалістичний реквізит та інтер’єр. Умови, за яких відбувається дія у п’єсі “Носороги” (1959), також конкретні. Досягається видима ілюзія реальності того, що актори відображають на сцені, оскільки драматург використовує життєво достовірні епізоди, хоча^’про-читуються” й інтерпретуються вони метафізично.
Це неважко виявити, зіставивши текст драми з оповіданням “Носоріг”. Цікаво, що цей твір, який містить всі мотиви майбутньої п’єси, був опублікований раніше, ніж написана і поставлена п’єса “Носороги” – у 1957 р.
За винятком “Носорога”, в інших оповіданнях – “Прапор” (1954, п’єса “Амадей”, або “Як цього позбутися”), “Фото полковника” (1955, п’єса “Вбивця за покликом”), “Повітряний пішохід” (1961), “Тиша” (1956) – не було жодних натяків на можливу сценічну редакцію. А тим часом оповідання оживають у п’єсах Йонеско, наповнюючись звуками, кольорами, запахами, усіма відтінками гумору, іронії, сарказму. “Гра розуму”, внутрішнього напруження замінюється грою зі словами, живими діями на сцені. Відправним пунктом для створення оповідання, а згодом і п’єси “Носороги”, за словами Йонеско, стала розповідь французького письменника Дені де Ружмона – свідка нацистської маніфестації 1936 р. в Німеччині, у Нюрнберзі.
Сюжет “Носорогів” нескладний. У якомусь провінційному містечку з’являється носоріг. Усі вражені цією подією. Коли вулицю перетинає ще один, люди обурюються. Незабаром поширюються чутки, що носорогами стають жителі містечка.
Люди поступово звикають до цієї події. А згодом усі персонажі, окрім головного – поета, іронічно названого Беранже, перетворюються на носорогів, “сильних, красивих, мудрих” тварин. Поет і сам радий був би стати носорогом, але “не може”: уява, вразливість заважають йому стати таким, як усі, а це прирікає його на самотність, відокремлене існування серед інших.
Йонеско звинувачували критики різних партій в антигуманізмі та інтелектуалізмі. Сам він пояснював свою позицію так: “Я вирішив, що в моєму розпорядженні немає такої переконливої ідеологічної системи, яку я зміг би протиставити іншим переконливим і розповсюдженим у цей час ідеологічним системам. Я бажав лише продемонструвати все безглуздя цих жахливих систем; те, до чого вони призводять, як вони заражають людей, обкрадають їх, а потім заганяють у неволю”.
Драматург підкреслював, що п’єса допускає декілька інтерпретацій: це може бути демонстрація масового психозу взагалі або ж психозу за умов тоталітарного режиму. Він визнавав, що “Носороги”, звичайно, п’єса антифашистська, але це ще і твір, спрямований проти всіх видів істерії, спроба демістифікації: “Носороги” – не сатира, вона об’єктивний опис процесу росту фанатизму, зародження тоталітаризму…”
Твір містить у собі думку, що людина за своєю природою не здатна бути вільною, незалежною, тому що вона занадто безвільна, несамостійна, а для того, щоб відчути себе сильною, необхідно жити серед людей, боротися за життя. Але “за право жити серед людей доводиться платити власною свободою”. За своєю природою людина – зла тварина, “носоріг”. Така природа людини, вважає Йонеско, визначає його спосіб мислення і поведінки в суспільстві. У “Носорогах” естетика Йонеско переосмислена: сильним і простим бажанням протистояти тваринному натиску, повагою до людини – навіть якщо це лише Беранже, маленький лірик, звичайний службовець, що лишився людиною, мабуть, через свою життєву непристосованість, наївність чи навіть невдачливість.
Але хоч за яких би умов це сталося, Беранже залишається людиною, проте й носорогом бути зручно, вигідно і надійно. Йонеско міркував демократично і драматично, тверезо й реально оцінював життєві колізії, ним керували неполітичні пристрасті, його цікавило питання, як гідно вижити за умов сучасності, уникнути світової катастрофи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)