Кобилянська О. Ю. Твори в 2 т.- К.: Дніпро, 1988. Т. 2.- С. 473-477.
День із самого поранку ясний.
Такий ясний і сонячний, що небо, звичайно в погожі дні синє-синє, відбилося в морі чистою блакиттю. І тому море синє, і сріблом мерехтить по верху, і погідне, і бутне. Хвилі його женуть одна одну до берега, грають весело і умовляються шумливо щоразу і щодня гнати так весело.
Дві білі меви сидять на березі і перечаться. Більша й менша.
– Я мушу перелетіти море! – каже більша, т. він.- Мушу перелетіти конче! Мені треба усісти на високій скалі на другім
А я хочу туди!
– І я хочу туди! – каже менша мева.
– Ні,- каже,- ти лишися тут! Вона наїжила пірця з гніву, образилась.
– Я також хочу летіти з тобою через море і сісти на ту скалу, що й ти! Я мева, як і ти!
– Та що з того, що мева?
І більшу меву взяла лютість, і вона збила сердито крильцями.
– Нещасна,- каже,- глянь лише на свої крила! Де ти годна перелетіти оце страшне море! Чи думаєш, що воно буде все таке погідне,
Чи думаєш, що сонце буде все так сіяти, як тепер, і політ через море – то так, як твоя гра понад море, що доти літаєш, доки схочеш, а потім назад? Ні! Коли рішишся раз перелетіти його, то знай – повороту більше нема! І знай, щохвилі заглядатимеш смерті в очі!
Я з тобою не хочу компанію тримати! Загинеш якраз посередині лету, і що тобі з того за хосен? Шукай собі іншого товариша, а я полечу сам!
Бувай здорова!
Здіймився й полетів.
Зажурена й сумна осталася менша мева на березі; зажурено й сумно оглядає свої крильця й видить: вони в неї геть-геть слабші й менші, як у більшої. Потому поглянула на море – воно широке, безмежне, пусте; поглянула в далечінь, де летючи блистіла сріблистою стрілкою більша мева,- розіпнула тужливо й широко свої крильця і пустилася й собі через море летіти за більшою.
Летять…
Між ними простір, а під ними море. Грає й грає… Грізно грає, не до сміху та його гра.
– Ти за мною? – кличе більша.
– За тобою.
– На скалу летиш?
– На скалу лечу.
– Нещастя! Але знай,- каже їй,- я там не товариш твій, я сам собі до скали лечу.
– Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя – сама собі до скали лечу.
І летять далі…
Сильніша високо і рівно понад морем, мов за ниткою в просторі, мов срібна стрілка жене. Жива, невтомна і сильна, купає білу грудь у свіжому повітрі. Вона дивиться далеко й високо вперед себе, мірить віддаль ост™ рим оком, відки замаячить-замріє скала…
А слабша летить нерівно. Раз нижче, раз вище. Раз скорше, раз повільніше.
Занизько над глибиною, щоб глядіти в висоту, а хоч і підійме головку, то дивиться, куди звертає більша. Потім знов тоне зором у глибінь. Тут і там бризкають зимні краплі бутної хвилі на неї і пригадують, що вона летить над водою.
Від часу до часу обертається до неї більша і кличе, напоминаючи:
– Знай, що там я не твій товариш, що сам собі до скали лечу!
– Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя – сама собі до скали лечу!
І знов летять. Наперед більша, а геть-геть за нею слабша. Сонце то сходить, то заходить, а дні міняються з ночами, а під ними зміняється в своїм руху і море.
– Ти все за мною? – кликнула раз більша, летячи, до меншої.
– За тобою.
– Не вертаєш?
– Не вертаю.
– Так знай, я не бачу тебе. Простір той такий широкий передо мною, що конче пожре твої сили, він чимраз більше і більше займає мій ум і мене. А далеко-глибоко виринає з імли, як із мрій, скала, що жену до неї.
– А я знов бачу глибінь,- відказала слабша.- А в глибині бачу смерть. А коло смерті бачу небо. А між смертю й небом – тебе.
– Так не вертаєш?
– Не вертаю. Він збив крильми.
– Так пам’ятай,- каже їй,- що все не товариш я твій, що сам собі до скали лечу.
І дальше летять.
Хто думав, що море все погідне і веселе, все без погрози і не прибирає страшного виду, той страшно помилився, бо воно зміняється. З погідної, веселої поверхні, блискучої іноді сріблом, що переливається з синяви в зелень, схопилася буря. Небо почорніло, вітер фурією розігрався, а море, розревівшись ревом велетня, стало шаліти.
Горою здіймаються хвилі. Одна садиться верх другої, котиться, розбивається. І знов угору, і знов у глибінь. Тут гинуть, там виринають.
А розшаліла біла піна кипить по хребтах скажених хвиль, сама себе розриває.
Шум… стогін… пекло якесь під почорнілим небом. А над усім тим – меви.
Одна одної не бачить, не чує. Одна з одною не стрічаються. Їх обох розділює простір, а під обома горе.
Більша – з натугою всіх сил протинає воздух, лише насилу вдержується в висоті. Ся буря ще більше як страшна. Такої бурі вона ще не переживала.
Вона лише тепер пересвідчується, що се таки правдива морська буря. Однак що сталося з тою нещасливою, що з нею? Потонула…
– Де ти? – кликнула жалісно.- Тонеш? Чи вже потонула?. І вийде, що я винен твойому горю! А я ж виразно казав: “Я там не товариш твій, а сам собі до скали лечу!”
І слухає – відповіді нема.
– Де ти? – кликнув удруге.
Знов ніякої відповіді… Вдолині кипіло море, переливались води, там розносилась піна, клублячись дикою гривою по кождій хвилі; однак здавалось, якраз поміж божевільними хвилями, саме з-посеред пекла добувались крапельки згуку:
– Я тут!
– Низько понад морем? Бо я геть у висоті, далеко від того пекла!
– Ні, я над глибиною. Я пізнаю пекло. На крилах моїх уже смертельний піт, і я, може, й зараз загину.
Вже я не лечу власною силою, мене вже сам вихор несе!
Перша:
– А що я казав?. Тепер я не винен! Я не товариш твій, я сам собі до скали лечу!
– Ні, ні,- кличе вона,- я не товаришка твоя, сама через пекло лечу!
Потім уже більше нічого… Вгинала дика буря слабі крила і гралася з їх силою. Раз підкидала високо над глибиною, раз низько несла над піною.
Врешті втихомирилася і кинула свою дику гру.
.
Долетіла сильна мева до своєї скали. Сіла на вершині і видить: оця скала, що вона до неї долетіла, се скала смерті… І зів’яли нараз сильні крильця, сама смертельно здригнулася… Кілька хвиль пізніше, як і слід слабілим, надлетіла слабша.
Якраз коли сильний конав…
– Добре, що прилетіла ти сюди,- каже він,- бо вже сам по сім боці не згину!
– Добре, що не лишилась я там,- каже вона,- сама ііа тамтім боці не згину!
– Але розумій,- каже він їй,- що хоч я не товариш Цгвій, та в смерть я тебе не беру!
– Ні, ні,- каже вона,- я не товаришка твоя, і в Імерть уже сама полину!
19 марта 1902.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)