Я живу в сучасному дев’ятиповерховому будинку. Двір наш великий, оперезаний такими самими висотними будинками. У дворі, як водиться, є дитячий майданчик, квітники, палісадники, багато голубів і кішок – вони водять дружбу з дітлахами і бабусями-пенсіонерками.
У нашому під’їзді з’явилася нова сусідка. Вона переїхала з центра міста з дочкою. Новій мешканці Ніні Семенівні далеко за вісімдесят років.
Це сива, невисока на зріст бабуся. Через життєві обставини вона була змушена обміняти велику квартиру у старовинному будинку, де
Ніна Семенівна – людина творча. Велику частину життя віддала телебаченню писала сценарії, вірші, пише й зараз, але вже для себе. Це – спогади про юність, молодість, про колег, багатьох з яких уже немає…
Вікна її квартири виходять не у двір, а на тиху, тінясту вулицю. На ній ростутії старі клени. Повесні вони устилають тротуари світло-зеленими квіточками зі смородиновим ароматом.
Улітку дають густу тінь, а восени жовте світло їхнього листя навіть у похмурі дні
Здавалося, важко буде їй звикнути до нового помешкання. Але відбувалося диво. Коли вселялася, стояв напрочуд теплий, лагідний жовтень. Клени нагадували свічки, що горіли спалахами.
Вікно в її кімнаті було настіж розчинене, і з вітром у кімнату влетів кленовий лист. Він ліг прямісінько на письмовий стіл, що стояв біля вікна. Ніна Семенівна була вражена, вона визнала це щасливим знаменням.
Ніколи ще до цього біля її вікон не ріс клен. Вона відчула себе затишно у цьому будинку, наче клен намагався підбадьорити її, вселити надію на гарне життя під новим дахом.
Лист клена став своєрідним талісманом. Він лежить на письмовому столі, на почесному місці, щоправда, він зсохся, побляк, втратив колишню красу. Але річ в тому, що Ніна Семенівна розповідає гостям історію кленового листка.
Гостями дорожить, бо їх небагато і приходять вони рідко. Вона читає їм уривки зі своїх спогадів. А ввечері перед сном жінка відчиняє вікно й бажає клену доброї ночі.
Він у відповідь вдячно гойдає гіллям і тихо шелестить листям.