У XVII столітті паралельно із поширеним бароко в Західній Європі активно розвивався й інший мистецький напрям – класицизм, який залишався актуальним до кінця XVIII століття. Найбільшого розквіту класицизм набув у Франції, яка порівняно із сусідніми державами цього періоду була доволі благополучною.
У Франції розквітали мистецтва, а підтримка прихильних до правителів діячів культури навіть стала державною політикою. У зв’язку зі зміцненням влади монарха виникла потреба у появі нового типу громадянина – законослухняного, взірцевого
Ці завдання зміг вирішити саме класицизм.
І безпідставний ренесансний оптимізм і бездіяльний бароковий песимізм були неприйнятні для раціоналізму, який ліг в основу класицистичного мистецтва.
Підтримана класицизмом ідея громадянського обов’язку опиралася на необхідність для людини керуватися у своїх вчинках саме розумом, а не почуттями. Кожен із нас потрапляв у ситуацію вибору між тим, що хочеться, і тим, що
На думку класицистів, недосконала, схильна до вагань і самозаспокоєння людина повинна вперто боротися зі своїми слабкостями й, зрештою, обрати розум, а не почуття, і обов’язок, а не бажання. Сила людини полягає в здатності зробити правильний вибір, у вмінні перемогти не тільки зовнішнього ворога, а й самого себе, що значно важче.
Ідеал такого героя класицисти знайшли в античних трагедіях, які у XVII столітті були визнані зразковими. Звідси і походить назва мистецького напряму класицизм – у перекладі з латини classicus означає зразковий. Класицисти захоплювалися силою характерів античних героїв, їхньою безстрашністю і жертовністю.
Згадайте трагедію Есхіла “Прометей закутий” (V століття до н. е.), у якій титан пожертвував собою заради блага людей.
Класицисти, на відміну від барокових митців, фантазію й уяву визнавали зайвими, бо вони не підпорядковуються законам логіки. Тому прихильники класицизму вважали цілком припустимим опиратися на відомі сюжети з античної літератури та свідчення давніх грецьких і римських істориків, у творах яких давалися зразки громадянської мужності.
Крім того, класицисти, визнаючи античні твори ідеальним утіленням законів розуму, запозичили давні жанри та вивели систему суворих правил. Одним з основних правил було те, що мистецтво для читацької і глядацької аудиторії повинно мати не розважальне, а виховне значення. Відповідно до цього жанри поділяли на:
Високі жанри | Трагедія, героїчна поема, ода |
Низькі жанри | Комедія, сатира, байка |
У високих жанрах зображували гідний наслідування ідеал. Наприклад, у хвалебних віршах – одах – оспівували чесноти короля, міністрів чи інших вельмож, їхні мудрі діяння, справедливе керівництво державою. Звичайно, особи, оспівані в одах, були реальними, але їхні якості – часто ідеалізованими.
У героїчних поемах оспівували військові подвиги та державні діяння історичних осіб обов’язково шляхетного походження.
Центральними постатями трагедій були античні мудрі правителі, мужні полководці, безстрашні герої, тобто ті, від чиїх рішень залежала честь роду або доля цілої нації. Потрапляючи в ситуацію вибору, персонажі мали після тяжких роздумів прийняти правильне рішення, пожертвувавши особистими інтересами.
Мова творів, які належали до високих жанрів, як і в античній літературі, була піднесеною й урочистою, але без складних вишуканих метафор та порівнянь, властивих бароко.
У низьких жанрах класицизму автори опиралися не на давні героїчні сюжети, а на сучасність і повсякденність. Персонажами були купці, лихварі, ремісники, слуги, тобто людини простого походження, оскільки вважалося, що ні аристократи, ні особи королівської родини не можуть бути об’єктом глузувань на сцені.
У комедіях, байках і сатирах висміювали людські вади (скупість, тупість, неуцтво, хитрість, прагнення влади, лицемірство, розпусту та інші) і таким чином читачам або глядачам демонстрували, якими вони не повинні бути.
Розмовляли персонажі простою мовою, але без грубих зворотів і брутальних натяків, які траплялися в літературі Відродження.
Надзвичайно популярним у XVII столітті був театр. Він приваблював публіку розкішним інтер’єром, освітленням, пишністю декорацій і костюмів, пристрасною грою акторів і бурхливим виром емоцій, несподіваними сюжетними поворотами, миттєвою розв’язкою.
Проте в театральному мистецтві періоду класицизму існувало особливо багато суворих правил і обмежень.
Наприклад, драматурги-класицисти повинні були дотримувати у творах правила трьох єдностей: дії, часу і місця. Згідно з цим правилом, передбачалося зображення однієї події, що розвивалася впродовж лише однієї доби і в одному місці (палац імператора, будинок вельможі і т. под.).
Це перетворювало мистецтво на гру розуму, на своєрідну задачу з певними умовами, яка виховувала творчу дисципліну митця. Також у трагедії чи комедії була невелика кількість дійових осіб, їхні характери не змінювалися протягом дії і акцент робився на одній головній рисі вдачі персонажа (відданість, мудрість, довірливість, скупість тощо).
Комедія до XVII століття вважалася лише низьким розважальним жанром. її завдання було в тому, щоб дати публіці змогу відволіктись від повсякденних турбот і простодушно посміятись над часто непристойними жартами та анекдотичними ситуаціями, які мали щасливу розв’язку. Автори не ставили собі за мету втілити у творі глибокі ідеї і змусити цим глядачів замислитися над побаченим на сцені.
У класицизмі ж комедія набуває нового звучання – вона уже не тільки розважає, а й за допомогою засобів комічного виховує своїх глядачів. Із легковажно-грубого на повноцінний класицистичний жанр комедія перетворилася завдяки таланту видатного французького актора і комедіографаМольє́ра.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)