Пройнятий страшною тугою, старий почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег. Та й весь неначе закам’янів. Дивиться отупіло поперед себе й нікого не бачить. Механічно частує гостей, підтримує загальну розмову, заспокоює дружину і… зривається: “Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та може, той жовч пукне, бо не витримаю!
Люди, такий туск, такий туск, що не намистаю, що си зо мнов робить!”.
Причину тієї туги Іван пояснює людям так: це любов до рідної землі й вимушена розлука з нею. Намагаючись розвіяти сумний настрій односельця,
Ця земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді витримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє вже не годні… Ой ззолили нас, так ймили в руки, що з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хіба лиш тікати”.
У цих словах розради страшна правда селянського життя й еміграції. Особливої надії на краще життя за океаном у селян немає. Недарма Дідух прощається з дружиною перед людьми, як на смерть, і ставить хрест, ніби живцем ховаючи себе.
Туга поступово огортає й усіх
А хрест залишиться вічним пам’ятником трагедії й нескореності батьківщини геніального письменника.