Іван Вагилевич – Жулин і Калина (Казка)

ЖУЛИН І КАЛИНА (Казка) Глухо, тихо доокола, Все в темку щезає, Понад Дністом, понад бистрим

Сив туман лягає. Лиш далеко в густих корчах Тлють вовчі зірниці,

Лиш далеко очеретом Сверкають лучниці. Жулин блуден, самооден Обманцями ходить,

Через густе хащє дреся, Болотами бродить. Ходить, гонить, не тямиться,

Облудом, пітьмою, Шум і закрут у голові Шибаєсь собою.

І спинився на березі, Головочку склонив, І тяженько задумався, І сльози не вронив… Рум’яноє лице зблідло, І губи зів’яли, Серце єго в горюванню І душа в печалі. І кленучи

сам собою,

Взявся нарікати: “Проклятая розлучнице! Нащо світ в’язати? Розігнала-сь дрібні діти…

Нащо-сь мя зводила? Через тебе лишив милу, Ти мя спечалила! Був-єм тобі все вірненький,

Згадував гадочки – Все пропало, минулося, Заростуть стежочки. Ти не була мені щира, К собі-сь принаджала;

Як роздав-єм срібло, злото, З мене-сь ся сміяла. У груди нині розпукою

Печаль ся копає; Ах, змарнів-єм, почорнів-єм, Серце ми ся крає!.. Чи я ходжу, чи я ляжу,

Життя-м проклинаю; Бідне серце зайшло кров’ю, Сльози проливаю! Щастє знило, мир розбився, Лиш мені тужити;

Лучче гнити в сирій землі, Як під сонцем

жити!” А по Дністру б’ють вовноньки В крутім береженьку, Ватра верх вовнь розлилася

Скрізь пітьму темненьку. Сині тумани димляться, А з ватри хилиться Гарна діва, круглолиця, Єй свита рясниться… Крвсне личко блідненькоє І очі чорненьки,

Розсипаються густенько Косоньки жовтеньки. Клекотять вовноньки бистрі, Глухо, тихо б’ються, Поверх вовнь тумани сині ватров зливаються…

Жулин руки звів злегонька, Лице розтліває, К гарній приступив Калині,

Стиха промовляє: “Чо ти туда блудна ходиш, Люба красавице? Чого глядять чорні очі, Блідне круглолице? Чи близький дім, чи далекий,

Дорога бріднява; Як гляну на тя, марнію, Миленька, білява! Темна нічка, бистра річка, Студен вихор віє,

Занесу тя додомоньку, Грудь моя зогріє”. Поглядає відьма вкосом,

Кплячись посміхає, Очі вуглем ярим тліють… К ньому прмовляє: “Горе тобі, невдячнику!..

Загинеш марненько! Запро тебе кляла-м життьом, Ізсохло серденько, Дні і ночі сльози лляла-м, А за вірність мою Мене-сь забував нещире,

Лишив сиротою!.. Присягав передо мною, А другую-сь любив;

Я в сльозах ся розпливала, Ти з нев ся голубив. Лучче було не любити,

Ніж любов зраджати! Горе тобі, невдячнику, Марне загибати! В бистрім Дністрі глухо, тихо; Пісочок дрібненький,

На дні двір мій з вовнь прозристий Ясний, студененький. Пісок очі виїдає В синій колобані, Скучно там є і сумненько,

Тяжке горюваннє; Світличенька без оконець – Сонце не зогріє; Сама журюся собою,

Вітер не завіє.

Заведу тя, мій миленький, В тую світличеньку, Обійму тя, поцілую,

Пригорну к серденьку; Постелю ти ладно, гладко Пісочок дрібненький,

Покладу ти під голівку Та рінець біленький”. Відьма чорними очима Скрізь серце прошила,

Свита рясно провівала, Вся ватрою тліла. Під нев земля ся розпала… І щезла кленучи;

Поверх поломінь палала Синя, клекотючи. Закрутився буйний вітер На роздорожищі,

Клубить піску туманами, І кипить, і свище; І луч синій ясно сверкне, Щезне, знов затліє, Сереж вихру забіліє, Ниє, маячіє… Глухий гомін доокола,

Хащі ся згинають, І тріскучий гром ударив, Граньці-сь розсипають. Жулинові проканули

Сльозоньки дрібненькі, Стигло серце спечалене В розпуці лютенькій. Б’є ся в груди білов руков І клене собою, І серденько промерзало,

Заплило крвою. “Ах, Калино, красавице, Щире-сь мя любила! Горе ж мені, вжесь не моя,

Нащо-сь мя лишила? Куди знила-сь в вир безвісті, Де твої слідоньки?

Там студено, вельми темно, Шептять червачоньки. Ще зажди, не стиг вернися, Най вічне спрощаю! Ах, возьми мене з собою,

Най ся не лишаю!.. Та вже ж я тя не прикличу, За мене не дбаєш, Та вже ж я тя не прикличу,

О мені не знаєш. Ніжки твої скоропадні Вже ледом застигли,

Ручки твої біленькії Вже углем згоріли, Очки твої чорненькії

Вже пополовіли, Губи твої рум’яненькі Уже посиніли.

не будеш дрібними слови К мене промовляти, Ні білими рученьками

У собі пригортати”. І Жулин замовк… думає, Дрож го пронимає, Нич не видить, нич не чує, Жалем прозябає.

І розпука хапле ледом Серце закрвлене, В голові ся закрутила,

Оченьками жене; Розсміявся глухо, дико, Схитав головою…

Вергся в синій вир глубокий, В ріку бистренькую. І вир під ним розтупився, До дна, іграючи, І закипів пак поверху, Сильно вовнюючи.

Котилися каламутні Вовні берегами, І вихор гнав споловіле Листє туманами.

А далеко черленії Луни розлялися, А далеко чорнявії Хмари котилися.

На розсвіті красить зоря Та небо ясноє, Котиться з-за хмар золотих Сонце черленоє.

І вже синій туман щезав З очеретів густих, Буйний вітер проганявся

По остепах пустих. А по Дністру та два тіла В вовнях ся крутили,

Разом Жулин і Калина За руки-ся держали. Вовні верх них каламутні Красні сукні дерли,

Виючися баранами, Білі боки терли. У Калини в річі часом

Усміх озіркався, Гарна була, журна була, Волос розсипався.

У Жулина лице синє, Печаль вкопалася, Зуби твердо ся затяли, І груди надулася.

І винесли води тіла На рінець дрібненький Замулені білов пінов,

Як сніжок біленькі.

Тут злетіли ворон тучі,

Лобами схитали, Тіло дзьобали Калини, Очі випивали.

А Жулина на торкнулись, Здалека кружали. Як на него надлетіли, Падали, здихали:

Бо закляла го Калина Словами твердими В ужа, з світу не тирятись

Віками вічними. Ворони го приоділи Чорними крилами,

Вихрове го обкотили Піску туманами. А верх него насипали

Могилу круглую, Що морогом не вростає На пам’ять вічную.