Був собі в одного господаря Кіт Мурко, а в другого Пес Бурко. Хоч Пес і Кіт звичайно не люблять один другого, та Мурко з Бурком із самого малку були великі приятелі. От одного разу, саме в жнива, коли всі з дому повибиралися в поле, бідний Мурко ходив голодний по подвірю й дуже жалібно муркотів. Господиня рано, вибираючися в поле, забула дати йому їсти – значить, прийдеться бідному терпіти аж до вечора. До лісу було далеко йти, в стрісі горобчиків не чути ніяких.
Що тут бідному Муркові робити?
“Ей,- подумав він собі,- он там у сусіда на коморі
Хоч ми з ним і приятелі, та я добре знаю, що на комору він мене не пустить. Нема що й говорити з ним про це. Зовсім собача вірність у нього”.
Але голод не тітка. Муркові чимраз гірше докучав порожній живіт, от він і почав міркувати, як би обдурити Бурка та спровадити його геть із подвіря. При голоднім животі швидко думки йдуть до голови.
От через деякий час мій Мурко біжить до Бурка, мов з якою доброю новиною.
–
Приніс під липу, оглянувся навколо, чи не підглядає хто, живенько викопав під коренем добру яму, запорпав ковбасу ще й каменем привалив та й побіг. От така-то благодать! Я ледве всидів на липі, так мені запах у ніс вдарив.
Та що з того, не міг я поживитися нею, бо камінь важкий, та й глини наклав багато. То, може б, ти, братику…
Ще Мурко й не скінчив свого оповідання, як Бурко зірвався на рівні ноги і, мов вихор, полетів за Село під липу шукати ковбаси. Він, бідний, також не дуже наїдався, мяса рідко й нюхав, а ковбаса хіба у сні йому інколи снилася. А тут на тобі, таке добро під липою закопане, ще й каменем привалене!
Д району в Бурко так, що аж закуріло за ним. А Муркові тільки того й треба було. Не гаючи часу, він видряпався на комору, вибрав собі найтовстіше голубятко, вхопив його в зуби та й гайда з ним до своєї хати.
Там він виліз на загату, положив голубятко перед себе та й почав їсти, радісно муркаючи.
Тим часом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, копає – нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути. Вертає бідний, мов із лихого торгу додому, та й біжить просто на Мурків двір, щоб пожалітися приятелеві, що той його обдурив. Та ставши за углом, він почув, як Мурко, облизуючись від крові з голубятка, балакає сам до себе:
– Ото дурень той Бурко! Він десь тепер, певне, бігає попід липою, язик висолопивши, та шукає ковбаси, а не знає, що я його голубятком так славно пообідав.
Дряпнуло Бурка по серці від такого обману приятеля, і взявся він відплатити йому. Усміхаючись, він підійшов до загати та й мовить:
– Ей, Мурку, Мурку! Ти думаєш, що ти мене обдурив, що я повірив твоїй байці про ту ковбасу? А я сидів за тином і бачив, як ти з нашого горища голубятко взяв. Та нащо тобі від мене критися? Чому було не сказати просто?
Хіба я приставлений голубят пильнувати? Це не моя справа. Я й сам був не від того, щоб часом одно-друге схрупати.
От хоч і зараз. Ану, ходімо, та подавай мені одно і собі можеш ще одно взяти.
Дуже втішився Мурко, почувши таку мову, бо, звісно, злому завжди радісно, коли дізнається, що й другий, кого він вважав за чесного, такий самий злодій, як і він. І скочив Мурко з загати, щоби привітатися з Бурком, та цей в ту ж хвилину – хап його за горло і роздер.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)