Історія створення та публікації роману “Повія”

Історія створення та публікації роману “Повія” (хронологічні рамки: 1876-1879 – первісна та перша редакції ще повісті; 1880-1882 – основна редакція роману; остаточні, чистові редакції: першої частини – 1881 р., другої – 1883 р., третьої – 1898 р., початок (3/в) першого розділу четвертої частини – 1901 р.; решта ІV частини друкується з чернетки, за основною редакцією 1882 р.) увібрала в себе всі лиха й труднощі, що стояли на заваді творчості письменника, а головне – наочно ілюструє, як прихваткова робота з великими часовими перервами охолодила письменника

до твору, що виношувався цілим життям і був його лебединою піснею.

Михайло Драгоманов в одному з листів писав з приводу оповідання “Лихий попутав”: “Р ко. Ішііог порадував мене, що я у його побачив охоту і талант живонисанія,- а коли у його є голова на плечіх, то він буде вибірати теми, у которих у самій речі сидить ідея, а не буде набивать її як обруч, а ще хуже попереду поставить ідейку, а потім начне натикать фактців”

Не відомо, чи знав Мирний про таку творчу пора-ду-настанову поважаного ним критика. Міг знати в дещо іншій редакції, а міг і не знати. Але він пильно виконував її від першого й до

останнього твору: завжди знаходив такі теми, предмети й життєві події, а яких сама собою випливала потрібна ідея.

Співвідношення художньої правди з життєвою є таки першоелементом характеристики художнього мислення письменника, його поетики, його творчого почерку.

“Шевченко писав якось, що Брюллов жодної лінії ие дозволяв собі провести “без м о д є л і”. Мабуть, кожний серйозний письменник теж не може написати справжній художній твір без моделі. Не писав без неї і Григорій Тютюнник” 2,- закликаючи у підмогу такі авторитети, виклав не тільки братів, а й свій творчий першосекрет Григір Тютюнник.

У суголос йому це ні стверджує відомий прозаїк Веніамін Каверін: “Можна сказати, що я майже не знаю творів, в основі яких не лежала б справжня, істинна подія. Художня правда просто немислима без того, щоб не відштовхуватися від правди життєвої, від якогось реального факту. Наприклад, всі мої твори, написані в цьому жанрі, обов’язково грунтуються на якихось подіях, що сталися зі мною чи з моїми знайомими” 3.

Здається, все просто і ясно, ніяких інших поглядів на співвідношення худояитьої правди з життєвою і бути пе може. А втім: “Ви, здається мені, переоцінюєте значення життєвих (фактичних) знань письменника порівняно а його роботою “вигадника”. Ви применшуєте вимисел.

Зараз, після закінчення величезної дилогії, загалом в 60 друкованих аркушів, я оцінюю співвідношення вимислу і “факту” як 98 до 2. Звичайно, я багато знав і знаю життєвих фактів із російської дійсності 1910 і 1919 років. Але тільки відштовхнувшись від них у простір уяви, я міг створити людей, у житті мною ніколи не бачених, не стрічаних, але таких, які начебто безумовно жили.

Мені здається, що Ви переоцінюєте в цьому розумінні й значення прототипів у роботі письменника”

Щоправда, відразу впадає у вічі у цитованих авторів різне розуміння чи різні кордони понять вимислу і факту-прототипу. Федін відносить до вимислу все, що оброблено творчою уявою, у тім числі й найдостовірніший життєвий матеріал. Тютюнники (маємо підставу говорити про обох разом) і Каверін підкреслюють життєву основу твору, картини, образу, а участь творчої фантазії лишають як само собою зрозуміле. І попри все, звівши висловлювання до “спільного знаменника”, не можна не помітити різну вагу тих двох чинників худояшьої правди у різних письменників.

У архіві Панаса Мирного є рукопис, про який ми вже згадували, під назвою “Характеристика”. Це найвірогідніше конспективний запис сповіді-розповіді якоїсь наймички В., що ліг в основу оповідання “Лихий попутав”. В. залишилася у півтора року без матері, а в три – і без батька. Взяла її до себе тітка, в якої було три сини і п’ять дочок.

Тож із самого майку була дівчина за попихача і дармову робітницю, харчувалася об’їдками, зодягалася в недоноски. Коли “захворіла В., стали її докоряти хворобою, що притворяеться, що не хоче робить, а їсти – дай” (№ 107, арк. 1). І вона кидає родичів, йде до міста, спершу служить у попівської вдови, а потім – у шинкаря. Вже й час про заміжжя думати, а хто ж її посватає, коли ні двора, ні худоби, ні грошей. За порадою сусідки, вона наймається до панів.

З дальших уривків розповіді випливає, що звів її панич. Хотіла отруїтись – роздумала, хотіла обікрасти свого спокусника – не зважилась. На цьому чи розповідь обірвалася, чи її кінець загубився.

Так, це тільки ланцюжок подій, сюжетна канва, скелет розповіді. І почута була повніше, і значно повнішою мала стати, за допомогою художнього вимислу мала обрости живим голосом оповідача, достовірними життєвими деталями, розгорнутися в обра-зи-картини. Та знову ж таки всі оті деталі, образи-картини не можуть розходитися з життєвою правдою, теж мають бути почерпнуті з джерела дійсності. Коротко кажучи,- вимисел у відтворенні життєвого матеріалу й організації розповіді.

Крім того, письменник знайшов за потрібне й відступитися від прототипної сюжетної канви: тітку замінив на дядину; для стрункості оповіді скоротив наймитський шлях: окрім дядини, наймитує тільки в одному місці – у міщанки – переничайки (випікала хліб на продаж).

Найвагоміша різниця в тому, що в записі еуто традиційний спокусник – панич, а в оповіданні – свій брат, такий же наймит, як і Варка. Отож “автор “Лихого попутав” уже відчував подуви “нового віку”, виразно примічав риси буржуазної моралі, котра роз’їдала не одні “верхи”, а й “низи”, зокрема й селян, між якими в цей “новий вік” основою економічних, отже, й етичних відносин став індивідуалізм” 5. Щоправда, подуви “нового віку” були і в записі: “…життя по наймах научило знати ціну грошам. Будь я багата, давно б замужем була…” (№ 107, арк. 2).

Василь-спокусник з його споживацьким “дури дурку” найрельефніше втілює індивідуалістичну мораль.