Активний громадсько-культурний діяч, талановитий організатор театральної справи, він був і найвидатнішим українським драматургом другої половини ХЇХ – початку XX ст., віддавши народу понад сорок років своєї творчої діяльності спочатку в самодіяльному, а потім у професійному театрі…
Дитячі роки майбутнього артиста і драматурга І. Карпенка-Карого пройшли в кріпацькому селі. Живучи серед селян-кріпаків, він переймав їх звичаї, побут. Казки, легенди й особ-лш” пісні супроводжували працю й відпочинок, горе й радощі кріпацького життя.
Не випадково родина Тобілевичів дала українському театрові чотирьох великих артистів: Івана Кар-пенжа-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського і співачку Марію Садовську-Барілотті, яка вмерла ще молодою, а тому менше, ніж її брати, відома в історії українського театру.
Завдячуючи матері, яка виховала в них любов до мистецтва, Микола, Панас і Марія, поступивши в театр, обрали собі псевдоніми на її честь. Микола і Марія – Садовські, за дівочим
Прізвищем матері, а Панас –
Крім любові до пісні, мати Тобілевичів виховувала у своїх дітей змалку любов до праці, повагу й співчуття до працюючих людей, що допомогло їм стати не тільки артистами, але й активними громадськими діячами.
Батько мріяв дати своїм дітям освіту. Він вважав, за свідченням синів, що тільки освіта дасть дітям можливість знайти пристойне місце роботи. Готуючи Івана до школи, батько казав йому: “Тільки учені люди живуть вільно.
Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!”
Драматургічна спадщина І. Карпенка-Карого складається з 13 закінчених п’єс і трьох невеликих уривків, які залишились в чернетках… В Карпенка-Карого було два джерела тем і сюжетів – сучасне життя українського народу і його історичне минуле.
Головною заслугою І. Карпенка-Карого в історії українського театру є драматургічна творчість. Але крім того, як артист, режисер, вихователь артистичної молоді й організатор театральної справи, він разом з іншими корифеями зробив багато в справі демократизації українського театру, утвердження в ньому реалістичної сценічної майстерності. Цим і заслужив собі місце найвидатнішого українського драматурга і почесне ім’я корифея українського театру.
Ні родинне життя, ні громадські справи, ані обов’язки служби ніколи не одривали серця й уваги Івана Тобілевича від театру. Український театр був його другою рідною хатою, бажаним місцем відпочинку, радості й морального оновлення. Іван Карпович протягом довгих літ стояв на чолі драматичного гуртка аматорів, був його режисером і головною артистичною силою. Вибираючи репертуар, він не шукав тільки ефектних речей, де б міг виявити і свій талант, а шукав художності та ідейності.
Він “любив діло, а не себе в ділі” і тим-то з однаковою охотою сам грав, як і дивився на гру інших…
Приїхавши в село, Іван Карпович скидав з себе міську одежу, одягав просту, робочу, і брався до плуга, коси чи грабель, що було на черзі, разом із робітниками свого батька, з одної миски з ними їв і поруч сиав, відмовившись від усіх вигод і звичаїв панського стану, В полі обідав і ночував, уставав удосвіта і разом зо всіма брався до роботи…
Спочатку селяни якось чудно дивились на ту роботу, як на скорозяинущу панську примху, і не раз посміхались за плечима: “Чи скоро, мовляв, панові доведеться кинути косу і йти в холодок одпочивати?” Та побачивши, що робота була справжня, нарівні зо всіма, перестали сміятись. Вони вміли цінить в людині працьовитість і витриманість…
…У п’єсі “Сто тисяч”, чи вірніше “Гроші”, Іван Карпович підкреслив одну рису, дуже характерну для селян, з якими йому доводилось зустрічатись, а саме: чим більше був охоплений чоловік жадобою до набуття багатства, тим охочіше він ішов заради наживи на злочини, тим настирливіше прикидався богомольним, молився й навіть силкувався завербувати до себе в помічники самого Бога. Ходить до церкви, молиться, ставши навколішки, б’є численні поклони і обіцяє Богові нагороду, аби тільки той допоміг йому закінчити благополучно злі діла…
Малювати головного персонажа п’єси Гераеима Калитку Тобілевичу було з кого. Внаслідок збіднення панів-поміщиків на селі з’явилося в ті часи чимало нових багатіїв, здебільшого з людей селянської верстви…
Відсилаючи вже готову п’єсу до цензури, Іван Карпович вирішив, що назва “Сто тисяч” буде краще відповідати сюжету п’єси. Адже ж справа йшла не взагалі про гроші та їхнє значення для селянина, а саме про суму в сто тисяч, яку наважився придбати Калитка на свої п’ять.
Треба сказати, що різні шахраї з міста дуже часто намагалися обдурювати отаких калиток. Це було тоді зичайним явищем. Ми чули про один випадок, коли якийсь пройдисвіт продав чистий папір замість фальшивих грошей селянинові з сусіднього еела, що було недалеко від станції Шостаківка.
Цей випадок був не поодинокий. Таким чином, нічого вигаданого у п’єсі “Сто тисяч” не було. Все в ній було взято з життя, яке вирувало навколо нас.
С. Тобілевич. Мої стежки і зустрічі. 1957 р.
1. Розкажіть про родину Тобілевичів, про вплив батька та матері на дітей. Якими іменами славна ця родина?
2. Що ви знаєте про артистичну і драматургічну діяльність І. Тобілевича?
3. Про які факти з життя І. Карпенка-Карого ви дізналися зі спогадів його дружини Софії Віталіївни Тобілевич? Як вони його характеризують?
4. На основі якого життєвого матеріалу була написана комедія “Ото тисяч”?
5. Які п’єси драматурга ви читали чи бачили на сцені або екрані?
(2 votes, average: 4.00 out of 5)