Ілля Ільф Дванадцять стільців Перекладач: Марія Михайлівна Пилинська та Юрій Олексійович Мокрієв Джерело: З книги:Ільф І. А., Петров Є. П. Дванадцять стільців; Золоте теля: Романи /Пер. з рос.
М. Пилинська, Ю. Мокрієв.- К.: Дніпро, 1989. Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com Присвячується Валентину Петровичу Катаєву Частина перша Старгородський лев
Розділ І Безенчук і “Німфи” У повітовому місті була така сила перукарних закладів і бюро похоронних процесій, що здавалось, мешканці міста родяться тільки на те, щоб поголитись,
Весняні вечори були духмяно-п’янкі, грязюка під місячним променем блищала, як антрацит, і вся молодь міста до такої міри була закохана в секретарку місцевкому комунальників, що це заважало їй збирати членські внески. Питання любові й смерті не хвилювали Іполита Матвійовича Вороб’янінова, хоч питаннями цими, згідно із своєю посадою, він відав з дев’ятої ранку до п’ятої вечора щоденно з півгодинною на сніданок перервою. Щоранку, випивши
Праворуч, за маленькими, з облупленою замазкою вікнами, похмуро лежали дубові закурені й нудні труни майстра трунних справ Безенчука. Далі “Цирульний майстер П’єр і Костянтин” обіцяв своїм клієнтам “плекання нігтів” і “ондулянсіон” вдома. Іще далі розташувався готель з перукарнею, а за ним на великому пустирі стояло солом’яно-жовте теля і ніжно лизало іржаву, прихилену до самітних воріт вивіску: ПОХОРОННА КОНТОРА “ЛАСКАВО ПРОСИМО” Ілля Ільф, Євгеній Петров, Дванадцять стільців, Іполит Матвійович Вороб’янінов
Хоч похоронних справ було безліч, та клієнтура у них була небагата. “Ласкаво просимо” лопнуло ще за три роки до того, як Іполит Матвійович осів у місті N, а майстер Безенчук пив горілку і навіть одного разу пробував закласти в ломбарді свою найкращу на вітрині домовину. Люди в місті N умирали коли-не-коли, і Іполит Матвійович знав це краще за будь-кого, служив-бо він у загсі, де відав столом реєстрації смертей та шлюбів. Стіл, за яким працював Іполит Матвійович, скидався на старий надгробок. Лівий ріжечок його був знищений пацюками.
Немічні ніжки його тремтіли під тягарем пухлих папок тютюнового кольору з записами, з яких можна було почерпнути всі відомості про родовід мешканців міста N і про генеалогічні дерева, що зросли на злиденному повітовому грунті. У п’ятницю 15 квітня 1927 року Іполит Матвійович, як завжди, прокинувся о пів на восьму і одразу ж просунув ніс у старомодне пенсне із золотою дужкою. Окулярів він не носив. Одного разу, вирішивши, що носити пенсне негігієнічно, Іполит Матвійович попрямував до оптика і купив окуляри без оправи, з позолоченими голоблями. Окуляри з першого разу йому сподобались, але дружина (це було незадовго до її смерті) сказала, що в окулярах він – викапаний Мілюков, і він оддав окуляри двірникові.
Двірник, хоч і не був короткозорий, до окулярів звик і носив їх залюбки. – Бонжур! – проспівав Іполит Матвійович самому собі, спустивши ноги з постелі. “Бонжур” свідчило про те, що Іполит Матвійович прокинувся в доброму гуморі. Сказане в момент прокидання “гут морген” означало звичайно, що з печінкою не все гаразд, що п’ятдесят два роки – не жарт і що надворі сьогодні похмуро.
Іполит Матвійович всунув сухорляві ноги в довоєнні штани, зав’язав їх біля кісточок підв’язками і пірнув у короткі м’які чоботи з вузькими квадратними носами. Через п’ять хвилин на Іполиті Матвійовичу красувався місяцесяйний жилет, усіяний дрібною срібною зіркою, і мінливий люстриновий піджачок. Змахнувши із своєї сивини росинки, сліди умивання, Іполит Матвійович по-звірячому ворухнув вусами, нерішуче поторкав шерхле підборіддя, провів щіткою по коротко підстриженому алюмінієвому волоссю і, шанобливо всміхаючись, рушив назустріч тещі – Клавдії Іванівні, що саме входила до кімнати.
– Еполе-ет,- прогриміла вона,- сьогодні я бачила поганий сон. Слово “сон” прозвучало з французьким прононсом. Іполит Матвійович глянув на тещу згори вниз. Його зріст сягав ста вісімдесяти п’яти сантиметрів, і з такої висоти йому легко і зручно було ставитися до тещі з деякою зневагою. Клавдія Іванівна провадила далі: – Я бачила небіжчицю Марі з розпущеним волоссям і в золотому поясі.
Од гарматних звуків голосу Клавдії Іванівни тремтіла чавунна лампа з ядром, дробом та запилюженими скляними цяцьками. – Я страшенно стурбована. Боюсь, щоб не сталося чого. Останні слова вона вимовила з такою силою, що каре волосся на голові Іполита Матвійовича гойднулось у всі сторони.
Він зморщив лице і, скандуючи, сказав: – Нічого не буде, маман. За воду ви вже вносили? Виявляється, що не вносили.
Калоші теж були не помиті. Іполит Матвійович не любив своєї тещі. Клавдія Іванівна на розум була небагата, і її похилі літа не лишали ніяких надій, що вона коли-небудь порозумнішає. Скупа вона була надміру, і тільки бідність Іполита Матвійовича не давала розгорнутись цьому знадному почуттю. Голос її таку мав силу і був такий грубий, що йому позаздрив би Річард Левине Серце, від чийого крику, як відомо, присідали коні. Крім того,- і це було найжахливіше,- Клавдія Іванівна бачила сни.
Вона бачила їх завжди. їй снились дівчата в поясах, коні, обшиті жовтим драгунським кантом, двірники, що грають на арфах, у сторожових кожухах архангели, що гуляють вночі з калаталом у руках, і в’язальні шпиці, що самі собою стрибали у кімнаті, розсипаючи прикрий звін. Пуста людина була Клавдія Іванівна. До того ж під носом у неї виросли вуса, і кожний вус був схожий на помазок для гоління. Іполит Матвійович, трохи роздратований, вийшов з дому. Біля входу в свій обшарпаний заклад стояв, прихилившись до одвірка і схрестивши руки, трунних справ майстер Безенчук.
Від систематичних крахів своїх комерційних операцій і від довгочасного вживання всередину хмільних напоїв очі у майстра були яскраво-жовті, наче в кота, і горіли незгасним вогнем. – Шанування дорогому гостеві! – прокричав він скоромовкою, угледівши Іполита Матвійовича.- Доброго ранку! Іполит Матвійович ввічливо підняв заплямований касторовий капелюх. – Як здоров’я тещоньки, дозвольте довідатись?
– Мр-мр-мр,- невиразно відказав Іполит Матвійович і, знизавши прямими плечима, пройшов далі. – Ну, дай боже здоров’ячка,- з гіркотою сказав. Безенчук,- самих збитків стільки терпимо, туди його в гойдалку! І знову, схрестивши руки на грудях, прихиливсь до дверей. Біля воріт похоронного бюро “Німфа” Іполита Матвійовича знову затримали.
Власників “Німфи” було троє. Вони враз уклонились Іполитові Матвійовичу і хором запитали про здоров’я тещі. – Здорова, здорова,- одказав Іполит Матвійович,- що їй вдіється!
Сьогодні золоту дівчину бачила, розплетену. Таке було їй видіння уві сні. Три “німфи” перезирнулись і голосно зітхнули. Всі ці розмови затримали Іполита Матвійовича в дорозі, і він, проти звичаю, прийшов на службу тоді, коли годинник, що висів над гаслом “Зробив своє діло – і йди”, показував п’ять хвилин на десяту. Іполита Матвійовича за великий зріст, а особливо за вуса, прозвали в установі Мацистом, хоч у справжнього Мациста ніяких вусів і не було.
Витягши з шухляди столу синю повстяну подушечку, Іполит Матвійович поклав її на стілець, надав вусам правильного напрямку (паралельно лінії столу) і сів на подушечку, трохи здіймаючись над трьома своїми співробітниками. Іполит Матвійович не боявся геморою, він боявся протерти штани, тим-то й користувався синьою повстю. За всіма маніпуляціями радянського службовця сором’язливо стежили двоє молодих людей – мужчина і дівчина. Мужчина, в суконному на ваті піджаку, був приголомшений службовою обстановкою, запахом алізаринового чорнила, годинником, що дихав часто і важко, а особливо строгим плакатом: “Зробив своє діло – і йди”. Хоча діла свого мужчина в піджаку ще навіть не починав, але йому вже хотілось піти. Йому здавалось, що справа, в якій він прийшов, така незначна, що заради неї совісно турбувати такого поважного сивого громадянина, яким був Іполит Матвійович. Іполит Матвійович і сам розумів, що у відвідувача справа маленька, що вона може заждати, а тому, розгорнувши швидкозшивач № 2 і смикнувши щічкою, заглибився в папери.
Дівчина, в довгому жакеті, обшитому блискучою чорною тасьмою, пошепотілась з мужчиною і, тепліючи з сорому, почала повільно підходити до Іполита Матвійовича.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)