Навколо нас – кати і кустоді
Синедріон, і кесар, і претор.
Микола Зеров
Григорій Косинка (Стрілець) – найобдарованіший новеліст в українській літературі 20-х – 30-х pp. XX ст. Перші твори прозаїка, написані в імпресіоністичній манері, засвідчили непересічний талант майстра. Вплив імпресіонізму відчутний у новелах збірки “На золотих богів” (1922): ритмізована проза, система розірваних фраз, яскраві метафори.
Письменник-гуманіст, тонкий знавець людської душі, Косинка правдиво зображує життя. У його новелах бачимо не суцільний
Лише інколи він дозволяє собі кількома словами чи навіть одним словом обмовитися, виказуючи свою симпатію чи антипатію до героя або подій. Натомість письменник
Часто в його творах персонажами стають дерева, квіти, трави. Навіть свій псевдонім митець обрав від назви квітки – “червоні косинці”. Косинка прагнув показати внутрішній світ селянина, який став учасником кривавих баталій за землю та волю, його радощі й скорботи, прагнення й переживання.
Стиль письменника можна визначити як синтетичний. У його творчості переплітаються символізм, експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, конструктивізм, реалізм та інші стильові напрямки. Через це членів групи “Гроно”, до якої належав і Косинка, називали синтетиками – гроністами.
Чи не найяскравіше свідчить про майстерність письменника оповідання “Фавст”, яке лишилося незакінченим. Цей твір дуже довго не друкували, навіть у більш пізні часи. Певно, через те, що події, зображені у творі, відбуваються у в’язниці перших пореволюційних часів (1918-1919).
Григорій Косинка брав участь у громадянській війні, три місяці був ув’язненим, саме тюремні спогади відображені в оповіданні “Фавст”.
До камери, переповненої вщерть, кинули селюка Прокопа Конюшину, ясна річ, “бандита”. Білогвардійський офіцер одразу помітив його подібність до героя відомого твору: “Фауста привели. Посидим больше – Гете увидим”. Головний герой твору, дядько з Поділля, не лише зовнішню схожий на літературного персонажа твору Гете, він теж, як Фауст, шукає життєву істину.
До в’язниці селянин потрапив як свідомий борець за самостійну Україну. Про події, що передували ув’язненню Прокопа, автор сказав кількома словами, що малюють в уяві читача цілісну картину тих часів: “Наступ Муравйова на село. Руїни, десятий відповідає. Смерть Фавствого батька.
Скрині. Хлипало в бур’янах зотліле село. Образ матері”. Не стерпівши наруги, “свідомий” селюк Конюшина створює загін і бореться проти нападників. У в’язниці слідчі домагаються від селянина зізнання – де його “бандити”.
Місяцями Конюшину тримають у “чорному, як ніч, холодному й мокрому карцері”, його катують, б’ють, але він не зізнається: “Не співайте! Не зацвітуть, ніколи вже не зацвітуть пісні на гриві коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в ім’я наступних поколінь”. Сповненого туги, але непохитного, показав письменник свого героя: “Так знайте, – … нікого не продаватиму. Юдою не буду!” І навіть у стані божевілля, до якого його довели тюремники, він мчав по камері на своєму коні Іскрі, й, розбивши до крові руки, намалював на стіні велику літеру “У”, що, очевидно, мало означати “Україна”. Ідучи в небуття, на страту, Фавст хоче кожному в камері залишити щось добре на згадку.
Останні свідомі слова його: “Не радійте, офіцере, з моєї страти… – сотня поляже, тисячі натомість стануть до боротьби… ” А в сусідній “етапній” камері студенти співають колядку, яка символічно може бути знаменням невмирущості ідеї Фавста, слова мовби перегукуються з душевним перетворенням Прокопа Конюшини – він стає зовсім іншою людиною, незримою, безтілесною, але існуючою для поколінь, а також і в пам’яті такого ж, як він, селюка Конончука: “А Конончук держав у руках шматок хліба, що його дав йому Фавст з Поділля, і ридав”. Образ Фавста – це споріднений образ Прометея Тараса Шевченка, Мойсея Івана Франка та Кам’яного господаря Лесі Українки.
Ідея оповідання – показати, що прагнення до незалежності України було притаманне не лише представникам інтелігенції, а й простим селянам, які задумувалися над сенсом свого існування. Письменник, переповідаючи трагедію новітнього Фауста, ніби застерігав від кривавої розправи над селянами, ніби заступався за ті тисячі жертв, які невдовзі поглинули сталінські концтабори. У 1930 році твори Григорія Косинки було заборонено видавати, а в 1934 влада знищила й письменника.
Та ідея бунтарства проти насильства з боку влади, прагнення власної гідності й честі залишилося у творах новеліста як взірець для наступних поколінь.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)