Закінчивши 1961 року трилогію “Хліб і сіль”, “Кров людська – не водиця”, “Велика рідня”, Михайло Стельмах продовжує розробляти тему величі народного духу, безсмертя народної правди, що перемагає і в війні, і в післявоєнному важкому житті. У романі “Правда і кривда” розповідається про життя українського села в останні роки війни та перше повоєнне літо.
Автор показує також богатирську стійкість і витримку воїнів на тлі пекельних випробувань. Згадаймо один епізод, у якому виразно відчувається символічність прізвища
“Він запитав:
– Тут Марко Безсмертний?
– Тут всі безсмертні! – суворо відповів немолодий воїн, в кого груди і всі ордени були залиті кров’ю.
– Вірно, вояче, – відструнився полковник. – Тут всі безсмертні!”
Справді, народ, який переміг у такій війні, – безсмертний. Коли ми ближче знайомимося з Марком Безсмертним, то впевнюємося, що народ, серед якого народжуються такі мужні і самовіданні люди, завжди матиме незламний дух. Марко мріяв, щоб життя було мирним і він
Він радить молодій вчительці, що прибула до села, не тільки вчити дітей читати й писати, а й наповнювати дитячі серця любов’ю, людяністю. Сам Марко, за словами діда Євмена, справжній чоловік, “що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого…”.
Особиста трагедія – дружину Оденку німці розстріляли, а дочку відвезли до Немеччини – не очерствила його душу, а зробила особливо чутливою до людського горя. Він бере до себе хлопчика Федька, який залишився сиротою. Символічною є остання сцена роману, коли Марко звертається до свого бронзового погруддя, що стоїть у квітучому саду в сяйві двох Зірок Героя: “Ну, коли вже тобі випало стояти і днями, і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не виповзла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити – орати, сіяти…”.
У романі Михайло Стельмах переконливо довів перемогу добра над злом. Повертається з чужини донька Марка, Безсмертний знаходить своє кохання, люди в колгоспі стали жити краще – все це виражає оптимізм і надію. Та й кожен з образів допомагає зрозуміти мудрість життя, Отже, безсмертя народу – в його правдивості.
Варіант 2.
Михайло Стельмах! Цікавий, самобутній талант. Один із видатних і вдумливих художників слова.
Водночас поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і кіносценарист. Він – співець народу, який запалив казковий вогонь Прометея і передав той незгасний факел молодому поколінню з однією метою: возвеличити свій народ, свою Вітчизну, зробити все для того, щоб у житті людей ніде в сутінках не причаїлась кривда і всі бачили тільки правду.
Одним з кращих творів письменника є його роман “Правда і кривда”. Згадуючи про час написання роману, М. Стельмах говорив: “Я почав свою роботу над романом про нашого сучасника, про людину, яка вирубувала вікна нової історії, потім ламала залізний карк фашизму, а зараз щовесни та щоосені засіває землю житом і пшеницею на щастя, на здоров’я і на добрий розум”.
У романі вирішується ряд проблем, зокрема таких, як боротьба правди і кривди з давніх часів і до наших днів; безсмертя трудового народу як творця матеріальних і духовних цінностей; взаємини між людьми тощо. Розвиток дії в романі, розкриття характерів дійових осіб, вирішення й осмислення поставлених ідей відбувається у складному переплетенні та взаємозв’язку сюжетних ліній, серед яких дві головні: життя Марка Безсмертного, взаємини Григорія Задніпровського і Поцілуйка.
На тлі мальовничого неба, закиданого по самі вінця лебединими хмарами, ми бачимо головного героя роману Марка Безсмертного. Він після госпіталю портається до рідного села, до рідної землі, не знаючи про те, що мати одержала похоронку. В самому прізвищі Марка – Безсмертний – є символіка: в ньому втілено безсмертя народної правди і доброти. Вражає сцена зустрічі Марка зі смертю.
Коли смерть говорить йому, що вже вмирати пора, Марко з обуренням відповідає їй: “Брешеш, костомахо!… Час мій не вийшов, я ще не наорався, не насіявся, не намилувався землею, не нажився”.
На долю Безсмертного випало багато випробувань, він пройшов сувору школу життя. В юнацькі роки відстоював нову владу на селі, допомагав бідноті, назавжди повірив у більшовицьку правду, був на передньому краї боротьби за цю правду. І завжди пам’ятав про своїх односельців. Він, наприклад, не міг допустити навіть подумки, щоб люди, які день і ніч працюють на землі, залишалися без хліба, а тому і роздав колгоспникам зерно на трудодні, за що потрапив до в’язниці.
У тюрмі Марко не впав духом, а дав собі клятву – клятву гуманності, людської доброти.
Проте Марко – не абстрактний гуманіст. Його гуманізм активний і дійовий. До негідників, держиморд і п’явок людських типу Безбородька, Киселя, Поцілуйка він ставиться1, як до ворогів народу, бореться з ними. Так зі зброєю в руці він примушує Безбородька зайти в крижану воду замість жінок, яких цей негідник туди послав, і мочити коноплі. Хай на власній шкурі відчує, яке це свавілля – загнати жінку в холодну воду!
Адже жінка, дівчина – це продовжувачка роду. Його серце болить від думки про те, що коли затвердять нові податки, то хлібороб знову буде сидіти на картоплі. Та все ж Марко не втрачає надії, що колись-таки настане правда і в цій справі, знайдеться-таки хтось, хто допоможе селянину і сердечним словом, і святим хлібом, і тоді кожна вдова і сирота будуть мати хліб на столі.
Побратимом Марка, мені здається, можна назвати Григорія Задніпровського, який, працюючи в школі, сіє “розумне, добре та вічне”. Це стійкий і мужній борець заправду. На його долю випали ще більші випробування, та ніщо не примусило зректися Батьківщини, а тим більше стати шпигуном і зрадником. На мою думку, досить виразні сторінки в романі ті, де автор розповідає про взаємини Поцілуйка і Задніпровського. Григорій не може йти проти совісті, він відмовляється дати довідку Поцілуйкові, що нібито він, Поцілуйко, був партизаном у роки війни.
Григорій розуміє, що такі підлі люди, як Поцілуйко, тільки рекламують себе правдолюбцями, а насправді опаскуджують наше життя.
Безсмертя народу, вікову селянську мудрість, прозірливість, любов до правди і добра стверджує М. Стельмах і в образі діда Євмена. Уболіваючи за народну правду, він ніколи не змовчить, коли бачить неправду, в його душі кипить ненависть до всього потворного.
У романі багато персонажів, яких можна назвати однодумцями Безсмертного і Задніпровського, і всіх їх об’єднати я хочу словами-клятвою М. Безсмертного: “Хоч би на яких вогнях довелося мені горіти, я буду до останку служити людям”. Цим я і закінчую свою роботу.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)