Після Шевченка, мабуть, не знала Україна такого поета з такою чесною та відкритою громадянською позицією, яким був Василь Стус. Він з’явився в той період, коли особливо гостро стала проблема вибору перед кожним інтелігентом: або ти граєш за правилами, продиктованими системою, і вчасно отримуєш свою “пайку” у вигляді заробітної платні, або свідомо кажеш “ні” і висловлюєш свої думки вголос, а не десь на кухні, і тоді ти точно знаєш, що може зробити з тобою державна система.
Важко бути таким, як Василь Стус, важко ось так зважено
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест,
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верст.
Одного разу ми їхали з мамою в потязі в одному купе з чоловіком (дуже високої посади), і він зізнався, що вчився разом зі Стусом, тільки на рік пізніше. Так от цей уже літній чоловік сказав, що він не розуміє Василя, не розуміє, чого той почав виступати: “Ну і жив би, як усі, ні, йому не треба, як усі, він чогось хотів більшого. Ну й отримав те, до чого йшов.
Його
Влада – вона на те й потрібна, щоб нас у покорі держати. Бо анархія ж почнеться… ” Розмова увірвалась, а я зрозумів, що такому Стус – “без надабностєв”. Звичайно, цьому чоловікові з його керівного крісельця видніше. Українською мовою говорив і писав?
А для чого? Донеччина, яка під час розвитку вугільної промисловості заполонилася заробітчанами із Росії, здебільшого розмовляє російською, ну не дуже російською, а “суржиком”, але ж мало розмовляє українською! От і Василь, мовляв, розмовляв би і писав російською.
У нього ж була сім’я, син ріс, а він їх не пожалів. Мене до глибини душі вразили слова Стусового “землячка”, бо для мене Стус – це Людина, що навіть в умовах табірного життя зберегла почуття людської гідності, зберегла віру у свій народ:
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя.
Він розумів, що приніс жертву заради спасіння наших душ, щоб ми колись прочитали й замислились над своїм життям, над долею України.
“Мамо, то що ж це виходить? Оце заради таких Василь Стус був у радянських таборах?” – звернувся я до матері. “Ні, сину, – сказала мама, – заради тебе, щоб не тільки шматком ковбаси ти був задоволений, а хотів би бути вільною людиною на своїй землі”.