Початок роману Івана Багряного “Тигролови” вражає яскравим образом поїзда-дракона, що лічить крізь сибірські простори на Далекий Схід. В одному з його вагонів – Григорій Многогрішний, головний герой роману. Начальник конвою щоразу перевіряє, чи не втік він по дорозі. І все-таки він цс зробив!
Сміливий вчинок Григорія наробив великого переполоху. Задзвонили телефони на станції. Всюди нишпорили собаки з “сотрудніками”. Дарма… Григорій, вирізавши ножем кілька дощок у вагоні, вистрибнув ще раніше з поїзда.
Усі були переконані,
Після втечі з поїзда він довго блукав по тайзі. Ми бачимо його вкрай виснаженим, обірваним, з давно не голеним обличчям. Коли поголився знайденим мисливським ножем і побачив своє відображення у воді, йому “стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого веселого обличчя, що колись зводило дівчат з розуму…
З води дивилось суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але…” Скільки страждань і страшних катувань довелося зазнати
Григорій був правнуком українського гетьмана Дем’яна Многогрішного. Рід Григорія завжди міцно тримався свого українського походження. Навіть марення головного героя, викликані крайньою перевтомою, сповнені поетичної українськості: “Він сидить, заплющивши очі, і йому здається, що він на пасіці…
Це він маленький… Прийшов до дідуся… Під велетенською липою іконка Зоснма і Савватія, а навколо вулики-вулики… Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накриті великими, череп’яними покришками.
Спілі шпанки, як дівоче намисто, як дівочі губи, між зеленим листом. А там черешні…”
В океані далекосхідної тайги Григорій Многогрішний поволі відходить від нелюдських катувань, здоровіє фізично й духовно. Його душу зігріває родинне тепло емігрантів-українців Сірків. Але журлива українська пісня, яка чується йому з концтабору, сльози дочок розкуркулених батьків, українських дівчат, які прибилися в хабаровський ресторан, викликають у нього велике емоційне збудження.
Григорій розуміє, що довго не втримає своєї ізольованості і будь-якою ціною повернеться на Україну для продовження боротьби. Побачивши, як одна з дівчат-українок, не витримавши свого приниження, схилилась до подруги і зненацька заридала, “Григорій рипнув зубами. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілось враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все…” Біль співвітчизниці стає його особистим.
А що вже говорити про його реакцію на ту загальнонаціональну біду, що пов’язана з “розкуркуленням” мільйонів українських господарів-селян та винищенням національної еліти!..
Відчуття себе органічною частинкою свого народу є результатом надзвичайно високої моральності Григорія Многогрішного. Він належить до людей, яких неможливо скорити. Надто багато в нього власної гідності і відповідальності за долю Вітчизни.