Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий – укладається у двотомник, що з’явився 1984 р. Це новели, оповідання, кілька повістей.
Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця.
Там люди ще
Народився Григір Тютюнник у с. Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Рано втратив батька (його було незаконно репресовано в 1930-х роках). Певний час жив у рідного дядька на Донбасі, там навчався у школі.
Закінчив Зіньківське реальне училище. Спробував свої сили в різноманітних робітничих професіях, служив моряком на далекому Сході. Закінчив філологічний факультет Харківського університету.
Після закінчення навчання разом із дружиною їде працювати на Донбас, викладає
Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.
З 1963 р. Тютюнник – у Києві, чому передусім сприяли А. Дімаров та О. Гончар. Поселяється він у невеличкому помешканні на Андріївському узвозі, працює в “Літературній Україні”, згодом – у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, де пише сценарій за романом “Вир” Григорія
Тютюнника, у видавництвах “Радянський письменник”, “Молодь”, “Дніпро”, “Веселка”.
У тогочасних журналах друкуються оповідання Григора Тютюнника. Його доброзичливо приймають і підтримують у своєму товаристві київські письменники. Взагалі про нього скоро почали говорити всі, бо надто вирізнявся. Постать це була яскрава, колоритна. Високий, пишночубий, із чорними очима, “глибокими й розумними”, з яких проглядало щось по-шляхетному горде, але й смутне, як згадує Валерій Шевчук.
Любив “оживлювати” епізоди своїх майбутніх творів, робив це доволі артистично й дотепно.
Десь у ті роки Микола Вінграновський, тоді директор кіностудії ім. О. Довженка, запрошує його на кінопроби фільму за повістю В. Земляка “Дочка Стратіона”. “Всі, коли побачили кінопробу на екрані, захоплювалися ним, його талантом, вигукували, що це відкриття, та на тому все і скінчилося: хтось десь комусь подзвонив… Мені рішуче запропонували Григора не зншати, мовляв, нехай краще пише свої новели”, – згадує М. Вінграновський.
У 1966 р. виходить перша книжка “Зав’язь”, 1968 р. – “Деревій”. Однойменне оповідання відзначене премією всесоюзного конкурсу, оголошеного “Литературной газетой”. Григір Тютюнник дедалі більше стає кісткою в горлі тим, що хотіли сито і спокійно жити, продукуючи свої безбарвні, заідеологізовані твори. Та й цензура працювала тоді безвідмовно.
Редакторські правки часом наче різали письменника по живому, бо ж кожна деталь, образ так довго виношувався в серці.
А з якогось часу письменник покинув працю по редакціях і видавництвах, цілком віддався власній художній творчості.
У 1970-х “застійних” побачили світ його книги новел “Батьківські пороги”, “Крайнебо”, “Коріння”, повісті “Климко”, “Вогник далеко в степу”, збірки для дітей “Степова казка”, “Ласочка”, “Лісова сторожка”. Трохи перекладав, зокрема В. Шукшина, якого дуже любив.
Дивовижна доба 1960-х рр. змогла породити вулканів, які не вмовкали до останньої миті (як Василь Стус) чи кидали виклик усім (як зробив Григір Тютюнник). Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов ні на які компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правдиві обвинувачення, примножуючи кодло своїх потенційних опонентів. “На кожного Авеля по три Каїни”, – так він характеризував тогочасну моральну атмосферу в Україні. У суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом.
Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним.
Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність.
У лютому 1980 р. Г. Тютюннику було присуджено премію імені Лесі Українки (за книги “Климко”, “Вогник далеко в степу”). А 7 березня він заподіяв собі смерть.
Зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував “на публіці” – довіряв загалові… А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безперестанно. “І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи – ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному.
Неприкаяний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила”,- так писав у щоденнику.
Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою… Ще молодим він зробив для себе висновок: “Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина – існуюче, друга – бажане. Це єдине джерело творчої енергії”.
Посмертно Григір Тютюнник удостоєний Національної премії імені Т. Г. Шевченка.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)