У затінку крислатого дуба відпочивав юнак. Неподалік, у траві, біля впольованої сарни, вляглися вірні мисливські пси, теж відпочивали. На ту пору якраз проходила тут золотокоса Афродіта, богиня кохання. Поглянула Афродіта на юнака і застигла, вражена: такого красеня вона не бачила досі навіть серед богів-олімпійців. І світлочола богиня, яка звикла дарувати іншим трепетну квітку кохання, цього разу закохалася сама. Обранця її звали Адонісом, він був сином кіпрського царя.
Відтоді Афродіта майже ніколи не розлучалася з Адонісом.
Та одного
Довго невтішно ридала вона над загиблим. І печаль її була такою великою, що перетворила Адонісову кров на квіти. Так збереглася назавжди пам’ять про прекрасного юнака.
Повелитель богів всемогутній Зевс змилувався над богинею кохання. Він наказав Аїдові
Схожі міфи зустрічаються в багатьох народів світу. Культ Адоніса – божества рослинності й родючості – виник у фінікійців. Потім його перейняли вавилоняни, перси, греки. Подібне свято було й у слов’ян – наших предків
Нашу розповідь можна було б почати так: жили собі дід та баба. Дід сіяв пшеницю і всяку пашницю, та рибу ловив, та дрова рубав, а баба город порала, корову доїла та вареники варила. А ще біля хати розводила силу-силенну квітів: і червоні півонії, і кручені паничі, і зірчасті айстри, і ще всякі-превсякі. Прийде неділя – посідають старенькі та й милуються квітами не намилуються.
Дітей своїх не мали, то квіти їм утіхою були.
Та. от минули роки. Дід ще більше постарів, знесилів, а баба вже й померла. Журиться старий: дружини немає, і квіти без її ласкавих рук переводяться – зовсім самотній лишається. Коли це якось навесні бачить: біля хати щось буйно зазеленіло, а потім зацвіло синьо-синьо. Дивується дід: зроду таких квітів не бачив.
Не впадав коло них, не доглядав, а вони цвітуть. Наступної весни ще густіше закущилися, ще яскравіше засиніли. І зрозумів старий: це дружина вість посилає, щоб утішити його, звеселити. Розповів про це сусідам, а заодно й квітами тими поділився. Відтоді й оселилися у квітниках півники.
Догляду їм особливого не треба, до грунту теж невибагливі. Зате кожної весни звеселяють зір щирою синьою усмішкою.
А можна й так розповісти. Одного разу нахилилася веселка до річки, щоб води набрати. Аж тут чує: соловейко на калині тьохкає-заливається.
Заслухалася, замріялась, та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу й перетворилися на
Тому-то веселка у травні завжди над квітниками повисає, півників вишукує. Та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?!
(2 votes, average: 4.50 out of 5)