11 клас
ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ОЛЕСЬ ГОНЧАР
Гнівне засудження духовної спустошеності у романі “Собор”
II варіант
З дитинства нас виховували батьки, виховательки у дитсадках, вчителі у школі. Ми набиралися знань, спілкувалися з друзями, намагалися відповісти на хвилюючі питання сучасності. Інколи замислювалися над тим, що ми маємо у душі, чи маємо право називати себе Людьми з великої літери. Олесь Гончар у своєму романі “Собор” теж намагається знайти відповіді на хвилюючі питання, хоче показати, наскільки
У містечку Зачіплянці живе багато людей. Є тут і старі, вкриті сивиною, і молоді, які тільки-но починають життя. Вони усі мають свої поняття, по-своєму розуміють правду, людські почуття. Є серед них вірні сини та дочки часу, справедливі й чесні; є і “типи” епохи, байдужі й відлюдкуваті. Такі, як Микола та Іван Баглаї, Єлька, Вірунька, Ізот Лобода, – наша гордість, адже ці люди ладні пожертвувати своїм життям заради щастя рідного краю, заради нашої історії, рідної природи. їхнє гасло: “Хто посадить дерево – того і внуки згадають. Хто зламає
Вони забули про честь, совість, про любов та щирі взаємини. В їхньому світі можна продавати та купувати дівчат, можна купити та знищувати пам’ятки старовини, можна зрікатися батьків і навіть убивати. Не заради таких виродків продовжує на Землі своє існування людство. Саме про таких “типів” каже Ізот Лобода: “Біда тільки, коли задрімає товариш Дух… Не можна йому, бо на посту не сплять.
Нишком живе, не бачимо його, а він кожного із нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совість не розгубив? Іноді, бува, й серед ночі раптом запитає: а з якого ти роду вийшов, чоловіче? Чи племені свого не відцурався, чи звичаю батьків своїх не забув?..”
Микола Баглай живе думками про собор. Це його заповітна мрія – відбудувати цю красу, щоб нагадувала вона нащадкам про велич рідної землі, про складну історію, про життя, про любов. Для Баглая “в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія… В отому гроні соборних бань живе горда, нев’януча душа цього степу…
Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал…” Знищити собор – знищити душу народу, отже, народити нових володьок лободів, здатних лише на руйнування історії й знищення природної краси. Хіба подякують нам нащадки, які ніколи не зможуть побачити чарівну красу природи, не знатимуть історії свого народу – втратять той духовний потенціал, що здавна-віку відрізняв нас від інших народів? Якось Миколу запитав його товариш, чи можна прожити без собору. І Микола відповів: “Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?
Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?” Дуже прикро, що більшість з нас не розуміє значення таких соборів, бо не відчуває зв’язку між поколіннями.
Люди, чисті душею, намагаються бути ближче до природи, відчувати її красу, щоб самим бути природними. Зауважує Іван Баглай: “…саму себе там шукає людина, шукає дружби з природою, гармонії з отими водами, з небом, з отим рідним простором… Адже людина доти й людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючи: хто я і навіщо, звідки й куди?”
Мені навіть шкода людей, подібних до Володьки Лободи, які втратили здібність дивуватися чарівності життя, які забули про красу природи і занедбали історію свого народу. Вони ладні вбити. Вони мають ганебні уподобання та дикі звички. Це про них сказав Хома Романович, старий вчитель: “Оце ті, що без соборів у душі…” їхня душа втратила чарівну со-борність, забула про любов, знищила у собі людські почуття. Для кого ж “вичарувався” з минулого старовинний собор, витвір майстрів-запорожців?
Він стоїть і буде стояти. “Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)