Ніяких відомостей про можливі реальні прототипи Катерини Ізмайловій не збереглося. Швидше за все Лєсков, якийсь час работавший у судовій карній палаті, створив цей образ, скориставшись матеріалами кримінальних справ. Віддаючи до друку свій “нарис”, Лєсков представив його як “1-й № серії нарисів винятково одних типових жіночих характерів нашої (окской і частию волзької) місцевості”.
Катерина Ізмайлова як писав про неї Лєсков на початку повести, “купецька дружина, що розіграла ніколи страшну драму, після якої наші дворяни,
Можливо Лєсков при створенні образа К. И. використав англійські народні балади, дуже популярні в Росії XIX в. Зокрема, баладу “The Lord of Waristoun”, у якій розповідається про дружину, що вбила чоловіка. Фабула “нарису” багато в чому побудована на основі сюжетів широко розповсюдженої в Росії лубочної картинки “Про купецьку дружину й прикажчика”.
Катерина Ізмайлова стала символом шекспірівських страстей на російському грунту: у її образі Лєсков зробив спробу досліджувати “грубі й нескладні форми”, у яких проявляється “рабська покірність своїм страстям і переслідування дурних невартих цілей у людей простих, грунтових, невитриманих”. У характері героїні початок язичеське, тілесне різко протипоставлений початку духовному. К. И. дуже сильна фізично, Лєсков усіляко підкреслює її “дивовижну вагу”, тілесну “надмірність”. Духовні ж запити К. И. практично зведені до нуля, що збільшується ще й “нудьгою росіянці, нудьгою купецького будинку, від якої весело, говорять, навіть повіситися”.
У будинку є Біблія й “Київський патерик” (життєпису святих і великомучеників Київської Русі), але К. И. навіть не відкриває їх. “Київському патерику” Лєсков надає символічного значення – перед смертю племінник К. И. Федя читає в цьому патерику житіє “свого ангела” св. велико-муч. Феодора Стратилата.
Спаленіла в К. И. пристрасть до прикажчика Сергієві змушує її “надмірність” розгорнутися у всю міць її язичеської сили. Вона починає жити як би у відповідності зі словами Макбета: “Я смію все, що сміє людина, // И тільки звір на більше здатний”. Учинки, чинені К. И. під впливом цієї “язичеської сили”, спочатку начебто б навіть не зухвалої особливої відрази (перші дві жертви К. И.- персонажі малосимпатичние), неминуче ведуть героїню до провалу в “кромішнє зло”, до абсолютного протиріччя християнству. Весь жах і низькість происходящего Лєсков підкреслює тим, що вбивство хлопчика Феди робить вагітна К. И. уночі проти свята “Введення Богородиці в Храм”. “Божа кара” наздоганяє злочинців відразу: їх викривають і віддають під суд
Питання про виправдання К. И. тим, що вона зробила злочини “в ім’я любові”, потім не раз поднимавшийся в критику, Лєсков відкидає повністю. Це не любов, а “темна пристрасть”: “Пам’ятаєш, як ми з тобою ночами погулювали так твоїх родственничков на те світло проводжали” – уже на етапі говорить Сергій К. И., що у своєму приниженні “вуж ні бога, ні совісті, ні очей людських не боїться”. Сам Лєсков згадував потім, що йому ставало часом моторошно, коли він писав “Леді Макбет Мценского повіту”.
Російська критика XIX і XX вв., що розглядає нарис Лєскова в традиції “органічної літератури” (термін Ап. Григор’єва), відносить образ К. И. до т. зв. “хижого типу”. Багато дослідників у цьому зв’язку (наприклад, Б. М. Эйхенбаум) протиставляють К. И. образ Катерини Кабановой з “Грози” А. Н. Островського, що у класифікації Ап. Григор’єва персоніфікує одночасно “смирний-
Ний” і “жагучий” типи
У Катерини Островського любовна Драма “переростає в трагедію високого духу”, а в Лєскова – у трагедію “грубо поставлених страстей”, багато в чому “Владу тьми, що нагадує,” Л. Н. Толстого. Райському саду героїні Островського протистоїть “звіриний” рай К. И., де “дихалося чимсь що млоїть, привабливим до ліні, до млості, до темних бажань”. Створивши образ К. И., Лєсков як би завершив характерну для XIX століття літературний ланцюжок дослідження “темних страстей” персонажів, що належать до різних соціально-станових груп: цар Борис Годунов, поміщик Иудушка Головлев і купчиха К. И. Всі вони гинуть, переслідувані тінями своїх жертв. У фразеологічний побут російської мови міцно ввійшов сам епітет “леді макбет мцен-ского повіту”, що вживається, як правило, з відтінком іронії
До 30-х років XX століття нарис Лєскова перебував у своєрідній літературній тіні. В 1931 р. поет-конструктивіст Микола Ушаков у книзі “30 віршів” опублікував вірші “Леді Макбет”, у яких “під лесковским епіграфом” описав криваву історію – цього разу лісничихи. Вірш закінчується в іронічному тоні:
…Те не бор у воротах,
Леді,
Не хочу таїтися я,-
Те за нами,
Леді,
Їде
Кінна міліція
Повість Лєскова мала ряд втілень на драматичній сцені й на кіноекрані – художньо мало значних. Зовсім інший масштаб образ К. И. придбав в опері Д. Д. Шостаковича (1932, авторська назва таке, як і в повісті; назва “Катерина Ізмайлова” увів В. И. Немирович-Данченко у своїй постановці 30-х років; пізніше воно було використано в другої, цензурної, редакції опери, нав’язаної композиторові в 60-і роки).
В опері жанр першоджерела трансформований в “трагедію-сатиру”. Переосмислено характер К. И.: не хижа пристрасть одуревшей від ситості й п’ятирічного “ув’язнення” купчихи, а всепоглинаюча любов володіє героїнею. К. И.- жертва духовно-злиденного суспільства, але одночасно і його кат. Музика Шостаковича передає різноманітні почуття героїні: отут і любовне сум’яття, борошна совісті, свідомість безвихідності.
Шостакович принципово виключає самий тяжкий гріх К. И.- убивство дитини заради спадщини. В опері К. И. людяніше, одухотвореннее літературного прообразу, мотив її вчинків – мрія про любов як вищої мети існування, сім’ї, материнстві. Однак тим ужаснее її злочин, тим глибше трагедія.
Справді трагедійний образ К. И. був створений Г. Л. Вишневській (1966), що відбила найбагатший діапазон відчувань героїні. У її інтерпретації К. И. з’являється як уособлення сили й болю жіночої душі
(1 votes, average: 5.00 out of 5)