Ім’я Майор Ковальов містить у собі подвійну семантику образа: з одного боку, шаблонове й загальнопоширене прізвище (укр. коваль – коваль; порівн. приказку: “коваль свого щастя”), з іншого боку – ім’я та по батькові (Платон Кузьмич), що містить одночасно іронічний натяк на грецького філософа Платона й пародійно дисонуюче по батькові простуватого Кузьми, що в тони М. К. не помишляет ні про ідеалізм, ні про платонічну любов
Його філософія, як у Хлестакова (і Пирогова), “зривати квіти задоволення”. М. К.- “кавказький” колезький
Майор Ковальов іменує себе майором необгрунтовано, тому що по указі Катерини II від 15 – листопада 1793 р. статські не мають права йменувати себе військовими чинами. Отже, сутність образа Майор Ковальов амбіція, самолюбство, свідомість ієрархічного рангу в якості непорушного життєвого закону: “Він міг простити все, що не говорилося про нього самому, але ніяк не вибачав, якщо це ставилося до чина або звання”.
Образ Майор Ковальов
М. К. попадає в центр так званої “міражної інтриги” (Ю. Манн), “вступає в конфлікт із власним носом” (Г. Гуковский).
Від результату цієї боротьби залежать всі блага життя для М. К. Цирюльник М. К. Іван Якович виявляє ніс запеченим у хлібі, довідається, чий це ніс, намагається позбутися від нього, кинувши його в Неву. Сам М. К. знаходить себе без носа, дивлячись у дзеркало (стійкий гоголівський мотив викриття).
Портрет Майор Ковальов “фігура фікції” (А. Білий), тому що він будується на відсутності носа: “У нього замість носа зовсім гладке місце!” Пародійно врівноважують відсутність носа тільки бакенбарди: “ці бакенбарди йдуть по самій середині щоки й прямехонько доходять до носа”. М. К. біжить шукати свій ніс, бачить його разъезжающим у кареті: “Він був у мундирі, що ли золотом, з більшим стоячим комірцем; на ньому були замшеві панталони; при боці шпага.
По капелюсі із плюмажем можна було укласти, що він уважався в ранзі статського радника”. Ніс молиться в Казанському соборі, не бажає розмовляти з М. К., принижено прохальним, щоб Ніс повернувся на законне місце. У пошуках власного носа М. К. їде до обер-поліцмейстера, потім у газетну експедицію давати об’яву про пропажу свого носа, до частки приставові
Халепи М. К. наповнюють метафору носа різноманітними змістами: натяками на розпусту М. К. (“Якщо ж зустрічав яку-небудь смазливенькую, те давав їй < …> секретний наказ, додаючи: “Ти запитай, душенька, квартиру майора Кова –
Лева”), на зв’язок з можливим сифілісом 241 (М. К. бачить у церкві “сестер на нещастя”: ряд злиденних бабів “із зав’язаними особами й двома отворами для очей, над якими він колись так сміявся”). Шукання віце-губернаторського або екзекуторського місця, а також одруження без носа неможливі. М. К. вирішує, начебто його ніс за допомогою чаклунства зіпсувала штаб-офіцерша Подточина, на дочці якої він обіцяв женитися, але залишив матір і дочку “з носом”.
Нарешті, ніс приносить М. К. поліцейський чиновник, що перехопив ніс на границі по шляху в Ригу: “И дивно те, що я сам прийняв його спочатку за пана. Але, на щастя, минулому із мною окуляри, і я та ж година побачила, що це був ніс”. Доктор відмовляється пришивати ніс, пропонує покласти в банку зі спиртом і продати. Слухи навколо подорожуючі по Петербургу Носа розростаються й збирають цікавих.
Ніс із колишнім прищем (подвійна метонімія) раптом знову виявляється на особі М. ДО.
Ніс М. К. у ранзі статського радника – превратившаяся в персону й відділилася від М. К. втілена мрія, мислимий межа його таємних амбіційних бажань, що пояснює претензії М. К. на віце-губернаторське місце, що не відповідає чинові. Образ Носа, таким чином, тотожний іншим трагікомічним гоголівським персонификациям соціальної неповноцінності персонажів: шинелі Башмачкина, корони іспанського короля Поприщина. Соціальний гротеск пронизує образ М. К. і виражається в тім, що Ніс одночасно самозванець і разом з тим може не гірше інших займати відповідальний пост (Г.
А. Гуковский).
Ніс М. К. зникає 25 березня – у Благовіщення, у п’ятницю (день розп’яття). М. К. розпусний, він плоть від плоті Петербурга, що веселиться, що опоганює день поста й свято Благовіщення (у церкві М. К. націлюється пофліртувати з тоненькою дамою з напівпрозорими пальцями, але з розпачем згадує про відсутній ніс). Містична пропажа носа й страждання, пов’язані з ним, забуваються М. К. відразу ж, тільки-но ніс вертається на місце. Зміст образа М. К.- торжество вульгарності, знову знайдений ніс тільки підкреслює втрату людської особи, даруемого Богом (порівн. образи Пирогова (“Невський проспект”), Чертокуцкого (“Коляска”), Ноздрева).
Низинні страсті здобувають перемогу над християнськими цінностями (любов’ю, благочестям, співчуттям, жалем): М. К. заїжджає в кондитерську, любується в дзеркалі носом (“є ніс!”), знущається з військового, у якого “ніс ніяк не більше жилетного гудзика”, клопоче про віце-губернаторське місце, зустрічає штаб-офіцершу Подточину з дочкою (“вийнявши табакерку, набивав перед ними досить довго свій ніс із обох під’їздів”), робить їм ніс, нарешті, купує собі орденську стрічечку. Західна цивілізація, уособлена в образі Петербурга – мрячні й фантастичні міста, – розтліває й “омертвляє” душу М. К., погоня за чинами приводить до “страшного роздроблення” (Гоголь) людини й мира
Образ Носа М. К. Гоголь запозичив з журнальної “носологии”, роману Л. Стерна “Життя й думки Тристрама Шенди, джентльмена” (В. Виноградов), а також із загального захоплення в 20-30-х рр. XIX в. натурфілософськими й містичними навчаннями, у тому числі физиогномическими (порівн. популярні навчання Лафатера, френологію Галасуючи, физиогномический розділ “Аврори” Я. Беме).
По повісті Гоголя написана опера Д. Д. Шостаковича “Ніс” (1928), у якій герой і сюжет були втілені (під впливом В. Э. Мейерхольда і його постановки “Ревізора”) у прийомах трагічної буфонади
(2 votes, average: 5.00 out of 5)