Свого героя Лермонтов наділив прізвищем, що носили й інші його персонажі. Герой юнацької драми “Дивна людина” (1831) – Володимир Арбенин, в уривку “Я хочу вам розповісти” фігурує Олександр Арбенин. У героя “Маскараду” ім’я пушкінського Онєгіна – Євгеній.
Онєгін і Германн Пушкіна, Чацкий Грибоєдова, Ижорский Кюхельбекера – така літературна генеалогія А. У цьому образі запам’яталися риси героя популярної на російській сцені мелодрами Дюканжа “Життя гравця” – Жоржа Жермани. Безперечний вплив героїв Байрона
В основі образа Арбенина як справедливо помітив Б. Эйхенбаум, не протиставлення пороку й чесноти, а діалектика добра й зла, зіткнення божественн і диявольського почав. Діяльне прагнення А. до добра в порочному світі неминуче обертається злом. Відділення “високого зла”, що мстить за наругу добра (А.), від повсякденного, вульгарного, побутового пороку (обман, плітка, зрадництво, інтрига – Казарін, Шприх, Звездич, Штраль) необхідно Лермонтову для перетворення мелодраматичної фабули в сюжет соціально-філософської романтичної драми
Відносини А. з миром не побутові,
Тут же, на землі, де “усюди зло – скрізь обман”, мир – хаос. Герой відчуває на своїй долі “печатка проклятья”, його життя – нескінченне страждання й самітність
Пізнавши пекло існування, А. перед злом не схилився. Більш того – потенційно А. відкритий для добра. Женившись на Ніні випадково, він свідомо пориває з минулим. Ніна відроджує в ньому надію на можливість божественної гармонії тут, на землі, віру в справедливість миропорядка.
Любов А.- це можливість подолання ситуації розладу з миром, стан примирення з Богом. І тому так трагично для А. прозріння (мниме); герой мстить не тільки за обмануті ілюзії, опоганену честь, зруйноване щастя. А. бажає помститися за зганьблену віру, красу, гармонію. Тепер для нього “перешкода рушена між добром і злом”, йому “усе дозволено”.
Він покладає на себе місію надлюдини, право вищого суду й покарання. Визнання власного избранничества приводить А. до трагічної помилки
Прагнення очистити Ніну від гріха й смертю повернути їй божественну чистоту обертається злочином, убивством безневинної дружини. У цьому зв’язку надзвичайно важливий образ Невідомого. З одного боку, він має риси реальної людини, з іншого боку – персоніфікує містичні сили зла.
Він, як режисер, веде А. до вбивства, виявляючи собою помста тьми за прагнення А. до світла. Гіпотетично можна затверджувати, що саме Невідомий (чорт під маскою) є символічним організатором світської інтриги (наприклад, характерно, що на балі, коли Невідомий бачить, як А. всипає отрута в морозиво, він не запобігає вбивству).
Однак абсолютно ясно, що відплата наздоганяє А. не в “насолоді пороком”, а в момент спокою й щастя. Саме тому для Лермонтова так важливий “прийом подвійного жалю”. Світове зло робить А. і жертвою, і злочинцем.
У фіналі, довідавшись, що Ніна безневинна, А., що роздирає болісними стражданнями, божеволіє (“і цей гордий розум сьогодні знеміг!”). Ні порятунку романтичному героєві, але немає й повернення під владу темряви. Таким чином, колізія А. перенесена автором зі сфери індивідуальної моралі й психології в план загальнолюдського буття. Необхідно відзначити, що не тільки логіка демонічного героя веде А. до злочину:
Мені ль бути чоловіком і батьком сімейства
…який випробував
Всі насолоди пороку й лиходійства?
У структурі “Маскараду” помста гордої душі, як риса “негативної, руйнівної наснаги” (Р. Гальцева), є протест проти соціального порядку. А., що утомився від “боротьби із самим собою”, що пізнав біль, страждання й страсті, назавжди залишився ізгоєм, приреченим на вічну самітність. У минулому гравець, що знехтував “закон людей, закон природи”, А. не приемлет вульгарності світла. Мир масок, шулерів і негідників, мир інтриги, плітки й обману,- нескінченно ворожий героєві.
Він тут чужий, і суспільство мстить йому за це.
Образ Арбенина перетерпів ряд змін, сюжетних і характеристичних, у різних редакціях “Маскараду”. Відмінність перших трьох: А. не довідався про те, що Ніна невинна – Драма закінчувалася появою доктора, що констатував смерть. Щоб помститися Звез-дичу, А. вступав у суспільство шулерів, очолюване Казаріним, і ті, по його наущению, обігравали князя, у чому й складалася помста героя; сцена публічної образи Звездича була відсутня.
Арбенин у ранніх редакціях впритул примикав до Демона. Ці демонічні риси зберігаються й у четвертій редакції, визнаної канонічної
Однак у ній романтична патетика образа здобуває психологічне мотивування; підсилюється соціальна тематика, виражена в монологах-інвективах, адресованих світлі. Образ А. як би рухається від Демона до майбутнього Печорину. Остання тенденція чітко виявилася в п’ятої редакції, що іноді розглядається як самостійна п’єса. У ній ім’я героя зробилося назвою драми, зникає маскарад як місце дії й спосіб-символ.
Ніна насправді змінює А. Він же не вбиває Ніну, а тільки грає сцену мнимого отруєння. Переконавшись у зраді дружини, А. залишає свій будинок; його відхід почасти нагадує втеча Чацкого. Настільки істотні зміни образа обумовлені розумінням вичерпаності романтичного героя, пошуками іншого “героя нашого часу”.
Роль Арбенина що призначалася П. С. Мочалову, так і не була зіграна великим трагіком через цензурну заборону п’єси. Першим виконавцем цієї ролі став В. А. Каратигин (1852). Серед найбільш яскравих інтерпретаторів образа варто назвати Ю. М. Юр’єва в постановці В. Э. Мейерхольда (1917) і Н. Д. Мордвинова у фільмі С. А. Герасимова (1941) і спектаклі Ю. А. Завадского (1952).
(2 votes, average: 4.50 out of 5)