Генрі Лонгфелло Люлька згоди. Із “Пісні про Гайявату” Перекладач: О. Олесь
Джерело: З книги: Антологія зарубіжної поезії другої половини ХІХ – ХХ сторіччя (укладач Д. С. Наливайко).- К.: “Навчальна книга”, 2002. На верхів’ї Скель Червоних, Скель Великої Площини, Там стояв Життя Владика, Гітчі-Маніто могучий, І з верхів’я Скель Червоних
Він до себе звав народи, Звідусіль людей скликав він. Від слідів його неслася І тремтіла в сяйві ранку
Річка, падаючи з кручі І займаючись мітлою. І провів перстом Владика Путь лучкову по
Одломив рукою камінь І зліпив із нього люльку, І оздобив візерунком. А над річкою він вирвав Очеретяну стеблину І цибух зробив для люльки; І червоною корою Із лози набив він люльку, І дихнув на ліс зелений. І від подиху у лісі Загойдались раптом віти І, зустрівшись, зайнялися; І на горах на високих
Запалив їм Люльку Згоди Гітчі-Маніто могучий На ознаку, що на раду Всі народи він скликає. Вився дим поволі, тихо
В сяйві сонячного ранку: Спочатку – мов темна смужка, Потім – наче синя пара,
Закруглявся у повітрі, Як зимою ліс
Із долини Тавазента, Із долини Вайомінга, Із лісної Тоскалузи, Від Скелястих Гір далеких, Від озер Країни Снігу, – Звідусіль усі народи Дим угледіли на небі,
Дим, що йшов із Люльки Згоди. І пророки всіх народів Їм сказали: “То Поквана! Сим далеким синім димом, Що лозою в небі в’ється, Що рукою наче кличе,
Гітчі-Маніто могучий Зве до себе на пораду Всіх людей, усі народи”. По річках, лугах збігались І збиралися народи: Йшли Чоктоси і Команчі,
Йшли Гурони і Мендени, Делавери і Могоки, Йшли Шошони і Омоги, Пони йшли і Чорноногі,
Оджибуеї і Дакоти До Великої Площини Перед світлі Божі очі.
В зброях всі, в яскравих фарбах, Як дерева в час осінній, Наче ранок на світанні, Всі зійшлись вони в долині
З ворожнечею у душах. В їх очах – смертельний виклик, В їх серцях – звіряча лютість,
Вікове бажання помсти – Заповіт страшний від предків. Але тихо і ласкаво Подивився Милосердний, Гітчі-Маніто могучий.
Наче батько, подивився На дитячу ворожнечу І простяг над ними руку, Тінь руки простяг над ними, Щоб серця їх заспокоїть,
Втихомирити їх душі. І ясний величний голос, Як поток, що з гір несеться, Як поток, що пада в прірву, Пролунав до всіх народів: “Діти!
Слухайте уважно Мудре слово і пораду, Що вам скаже, нерозумним, Той, хто дав життя всім людям.
Дав я землю вам для ловів, Дав вам води для рибальства, Дав ведмедя і бізона, Дав вам сарну і оленя. Дав бобра вам і козарку,
Напустив я риби в ріки, На болота – диких птахів, – Що ж примушує вас нищить, Убивать один другого?
Я стомивсь від ваших сварок, Від незгод і суперечок, Від кривавих війн народних, Молитов про помсту люту… Ваша сила тільки в згоді,
А безсилля – в ворожнечі! Помиріться ж, мої діти, Будьте друзями, братами! І Пророк на землю прийде, І покаже вам дорогу До покути, до спасіння.
І ви мусите коритись Всім його порадам мудрим. І на зораному полі
Ралом праці і любові Зійдуть квіти долі-щастя. Діти! Слухайте Пророка, Бо потонете у крові,
Бо пов’янете, як листя. Окуніться ж ви в джерело, Що сріблиться перед вами,
Змийте фарби, фарби бою, Змийте з тіла плями крові, Закопайте свою зброю, Люльки висічіть з каміння, Очерету наламайте І, оздобивши їх пір’ям,
Запаліть собі на згоду І живіть віки братами!” Так сказав Життя Владика. І покидали на землю Вояки ганебну зброю, Поскидали всі убрання Із оленячої шкури І до берега побігли
Змити фарби – плями бою. Від слідів Творця лилася Річка хвилею ясною, Обмивала кров на тілі І, обмивши, червоніла, І, спускаючись все нижче,
З кров’ю змішана, зникала. Змивши фарби, плями бою, Вояки на берег вийшли І у землю закопали
Свої палиці і зброю. І дітей своїх Владика, Гітчі-Маніто могучий, Стрів усмішкою ясною. Із червоного каміння
Всі зробили мовчки люльки, Очерету наламали І оздобили їх пір’ям, І іти додому стали В ту хвилину, як завіса Темних хмар заколихалась І у дверях світлих неба
Гітчі-Маніто сховався, Оповитий білим димом, Білим димом Люльки Згоди.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)