ФРАНСУА РАБЛЕ
ГАРГАНТЮА І ПАНТАГРЮЕЛЬ
Давно колись, ще за непам’ятних часів, жив собі велетень на ймення Грангузьє1. Вдався він добрий, лагідний, веселий і дуже любив попоїсти. Його погреби й комори завжди були повні шинки, ковбас, солонини з гірчицею, копчених язиків, паштетів та кав’яру – бо, гадав Грангузьє, запас біди не чинить.
Дійшовши зрілих літ, Грангузьє оженився. Взяв Гаргамеллу – теж велетку, дівчину міцну здоров’ям і гарну собою.
Через рік Гаргамелла народила сина.
На радощах Грангузьє справив бенкет,
Для гостей забили й засмажили триста сімдесят шість тисяч чотирнадцять угодованих биків… Чудовий то був бенкет! Всі їли – пили донесхочу. Ум’яли всю смаженину, стеребили мало не тисячу бочок солоних тельбухів.
Сам тільки Грангузьє з’їв їх шістнадцять бочок, два цебра і шість горщиків. Здавалося, в нього ось-ось лусне черево,- аж ні – обійшлося…
Начастувавшися, Грангузьє та гості заспівали веселих пісень, завели ігрища й танки на буйній зеленій траві, приграючи собі на волинках і флажолетах.
Раптом усі почули крик:
– Пити!
Крик був такий гучний, що покотився луною високо вгору.
То подав голос синок Грангузьє, що тільки-но з’явився на світ.
– Ке гран тю а! – вражено вигукнув Грангузьє. – Ну й горлянка ж у тебе, синашу!
– Дивовижна горлянка, нічого не скажеш! – підхопили гості. – То й назвіть хлопчика Гаргантюа – за першими вашими словами, звернутими до нього.
Це ім’я і Грангузьє, і Гаргамеллі припало до душі.
Малого Гаргантюа втихомирили, заколисали, а тоді понесли до церкви й охрестили за добрим християнським звичаєм…
Щоранку він прокидався близько дев’ятої години, довго дригав у повітрі ногами, підстрибував і качався в постелі. Тоді вставав, одягався, зачісувавсь п’ятірнею, бо його колишні навчителі без угаву торочили, що зачісуватись по-іншому, чиститись і вмиватися – це марнувати дорогоцінний час, відпущений для земного життя.
Потім Гаргантюа сідав снідати. Йому подавали варені тельбухи, печеню, смаженю, шинку, ніжну та м’яку, мов масло, і масну юшку зі скибочками хліба. І він усе з’їдав.
Поснідавши, Гаргантюа йшов до церкви, а за ним несли у величезному кошику його молитовник… У церкві Гаргантюа вистоював по двадцять шість, а часом і по тридцять відправ. Туди ж приходив його капелан, з ніг до голови закутаний у чорне, схожий на настовбурченого птаха, і завжди трохи напідпитку.
Разом з Гаргантюа він бубонів молитви.
Коли Гаргантюа виходив із церкви, йому підвозили на возі, запряженому волами, чотки святого Клавдія; кожна намистина була завбільшки як людська голова. Він брав чотки і, походжаючи по монастирському дворищу та садку, проказував більше молитов, ніж їх проказують шістнадцять самітників…
Нарешті Гаргантюа сідав до столу. Вминав кілька десятків окостів, вуджених бичачих язиків, ласував ковбасами та кав’яром.
Четверо слуг по черзі кидали йому в рот лопатами гірчицю.
Далі Гаргантюа їв м’ясо – скільки влізе – і вставав з-за столу аж тоді, коли починало дути живіт. Він бубонів молитву – подяку, копирсався у зубах кабанячою кісткою, а тоді заводив баляндраси із слугами. Ті розстеляли зелене сукно, кидали на нього карти, бабки й ставили дошки для гри в шашки.
Награвшись, насміявшись, зажартувавшись, Гаргантюа лягав на широку лаву або м’яку постіль і засинав сном праведника.
Прокинувшись, він довго протирав очі й нехотя сідав до навчання, насамперед зубрити молитви. Опісля брав чотки, варганився на старезного мула – дев’ятеро королів уже їздили на ньому – і їхав визволяти з пастки кроля.
Повернувшись, Гаргантюа чимчикував на кухню – подивитися, що там смажиться на рожні.
За вечерею він знову наїдався так, що лізло через пельку.
Частенько він запрошував до вечері сусідів; ті об’їдалися й собі.
Після вечері Гаргантюа знову грав у шашки чи в бабки, а тоді лягав спати й спав вісім годин поспіль – так, що й гарматами годі було його розбудити.
Отак Гаргантюа жав і віяв свій час.
Понократ, надивившись на все це, вирішив навчити свого плеканця жити по-іншому. Насамперед він познайомив Гаргантюа з ученими – щоб заохотити його до справжньої науки та збудити бажання згодом позмагатися і взяти над мудрими мужами гору. Тоді Понократ склав план кожного його дня таким чином, аби Гаргантюа щогодини ба навіть щохвилини навчався чогось корисного й потрібного, зміцнював тіло й загартовував дух.
Тепер Гаргантюа вставав о четвертій ранку і йшов із Понократом на прогулянку. Коли вони поверталися, Гаргантюа вдягали, зачісували, напахчували парфумами, а Понократ тим часом повторював з ним те, чого вчив напередодні. Через дві – три години Понократ починав новий урок.
Після цього вони знову йшли гуляти. Дорогою обговорювали урок Простували на майдан, грали там у м’яча, у гилки, розминаючи м’язи.
Повернувшись додому, вони розтиралися, перевдягалися і сідали обідати. За обідом читали вголос що-небудь цікаве про славну минувшину й весело між собою гомоніли. Мова йшла про властивості, особливості, походження й корисність усього, що подавалося на стіл: хліба, води, вина, солі, м’яса, риби, городини, садовини, зілля, про те, які з них готуються страви.
Водночас Гаргантюа вивчав відповідні уривки із Плінія, Афінея, Діоскоріда, Юрія Поллукса, Галена, Порфирія, Опціона, Полібія, Геліодора, Аристотеля, Еліана та інших великих учених, філософів і письменників.
Далі повторювали вранішню науку, а тоді Гаргантюа, посмакувавши айвовим варенням, чистив зуби стовбуром мастикового дерева й умивався.
На стіл клалися карти, але не для гри, а для всяких дотепних арифметичних забав. У такий спосіб Понократ навчав Гаргантюа любити числа, і той щодня по обіді та по вечері охоче брався за арифметику, геометрію, астрономію. По недовгім часі він уже добре знався на цих науках.
Він також учився грати на музичних інструментах: арфі, лютні, спінеті, флейті, віолі й тромбоні.
Потім Гаргантюа разом із своїм конюшим Гімнастом вправлявся у верховій їзді. Він об’їжджав різних коней – огирів, арабських скакунів, першеронів, пускав їх чвалом, вольтижував, перестрибував через рівчаки, через бар’єри, круто завертав праворуч і ліворуч, робив курбети, скакав по колу.
Він мав довжелезний, міцнющий спис, якого було ні зігнути, ні зламати, і трощив ним ворота, пробивав панцери, валив дерева, нанизував на нього кільця, сідла, кольчуги, латні рукавиці.
Він робив це так швидко і вправно, що в усьому Парижі ніхто не міг би з ним позмагатися.
… Інколи Гаргантюа їздив верхи на полювання. Він полював ведмедів, оленів, косуль, сарн, вепрів, зайців, куріпок, фазанів, тетеруків.
Він грав у м’яча, підкидаючи його догори ногою або кулаком. Бігав, стрибав, але не з розгону і не на одній нозі, а плигав через рівчаки, паркани, вибігав по стіні на шість кроків угору – аж до вікна, якого можна було торкнутися з землі лише списом. Гімнаст казав, що коли Гаргантюа вивчиться так бігати й стрибати, він може вирушати в будь-який воєнний похід.
Він плавав долічерева, горічерева, на правому й лівому боці. Він так добре навчився плавати, що міг переплисти Сену з допомогою самих лише ніг і піднявши одну руку високо над головою. Бувало, так він доправляв на другий берег яку-небудь книжку, не намочивши жодної сторінки.
Він вилазив на судно, тримаючись тільки однією рукою, і знову кидався сторчголов у воду. Знову вилазив на судно, ставав біля стерна і вів його – швидко, повільно, за течією, проти течії, зупиняв посеред шлюзу, однією рукою стернував, а другою веслував, піднімав вітрила, видирався по линвах на щогли, бігав по реях.
… До високої вежі прив’язували линву, яка звисала до землі, і Гаргантюа видирався по ній угору та спускався вниз так швидко, що ніхто не встигав і оком змигнути.
Він горлав, як сто бісів гуртом, щоб розвинути груди.
Після всіх цих вправ Гаргантюа мили, розтирали, перевдягали, і він неквапом правився додому. Поки на кухні готували обід, іще раз повторював уроки, а тоді сідав до столу. Страви були прості, і їв він небагато – так, аби тільки не млоїло під грудьми.
Але за вечерею Гаргантюа їв досхочу і довго не вставав з-за столу.
За вечерею повторювали те, що вчили в обід. Опісля заводили розумну й приємну бесіду.
Потім співали під музику, іноді грали в карти та бабки, а часом ішли навідати яких-небудь учених мужів або мандрівників, які наблукалися по світах.
Перед тим як лягти спати, виходили на балкон і споглядали місяць на небі, зірки та планети.
Потім Гаргантюа востаннє переповідав Понократові все, що прочитав, вивчив, побачив, почув, осягнув, зробив за день, і, нарешті, вкладався спати.
Понократ водив свого плеканця по місту. Вони заходили в майстерні, де плавлять метал і виливають гармати; навідували карбувальників, різьбярів, золотарів, гранильників діамантів та самоцвітів, алхіміків та монетників, годинникарів, дзеркальників, друкарів, фарбарів та всяких інших ремісників. Бували в килимових, шовкопрядних, ткацьких майстернях.
Понократ сказав, що добре знати ремесло – це краще, ніж мати спадщину, тож Гаргантюа вивчав ремесла і знайомився з розмаїтими в них відкриттями.
Ходили Понократ та Гаргантюа й на публічні лекції, на урочисті відправи, на змагання з риторики…
Бували у фехтувальних залах – там Гаргантюа змагався з багатьма майстрами – фехтувальниками й доводив, що володіє шпагою та еспадроном не гірше, а краще за них.
Вони заходили в крамниці продавців зілля, аптекарів, роздивлялися коріння, зілля, трави, листя, смолу, насіння, чужоземні масті й заразом вивчали способи їх підробки.
Вони дивилися на акробатів, жонглерів, штукарів. Гаргантюа приглядався до їхніх стрибків і вихилясів, прислухався до балачок.
Отак ранок від ранку, день від дня, вечір від вечора вчився Гаргантюа, засвідчуючи, що він – юнак розумний, кмітливий і швидкий на тяму. Попервах наука давалася йому важко, та згодом він став ловити все з півслова. Мовби й не вчився, а бавився – так було йому весело, легко та любо.
Щомісяця, вибравши ясний погідний день, Понократ вів Гаргантюа за місто. Він розумів, що його плеканцеві треба часом порозкошувати на дозвіллі. І Гаргантюа робив те, що хотів – дурів, качався на траві, вистрибував і витанцьовував, горлав пісень, розоряв пташині гнізда, ловив перепілок, раків, жаб…
Гаргантюа, прочитавши батькового листа, засідлав свого велетенського коняку, сів на нього й вирушив додому. З ним поїхали Понократ, Гімнаст та Евдемон. Слідом за ними на кількох підводах везли книжки та математичні, астрономічні й географічні прилади.
По дорозі Гаргантюа побачив величезне дерево.
– Оце саме те, що треба! – вигукнув він. – Правитиме мені і за кілка, і за списа!
Він вирвав дерево з корінням і вистругав з нього спис, який водночас міг бути і кілком.
Аж тут його коняка пустила калюжу. І була та калюжа така велика, що затопила все на сім миль довкола. І Ведську діброву також…
Коли Гаргантюа в’їхав у ліс, Евдемон доповів йому, що рештки Пікрохолевого війська, яким пощастило врятуватися від потопу, заховались у Ведському замку.
Гаргантюа загорлав:
– Егей! Чи ви там, чи вас там нема? Якщо там, то незабаром не буде!
Якщо ж немає, то мені більше нічого сказати!
Тут один із ворожих гармашів, який стояв біля стрільниці, вистрелив у Гаргантюа. Ядро влучило йому в скроню.
Та що для Гаргантюа те ядро?! Ніби сливова кісточка…
– Що це таке? – вигукнув він. – Чим це ви кидаєтесь? Либонь, виноградом? Ну, то самим і підбирати доведеться…
Він справді подумав, що то виноградина.
Вороги, почувши галас, повилазили на бастіони й стали стріляти в Гаргантюа з бомбард та пищалей. Дев’ять тисяч двадцять п’ять разів вистрелили! Та все в голову цілили!
Кінець кінцем Гаргантюа закричав:
– Понократе, друже, виламайте мені вербову гілку – буду мух відганяти! А то вони хмарами наді мною крутяться та дзижчать!
Йому здавалося, що свинцеві й кам’яні ядра – всього – на всього мухи та гедзі…
Грангузьє дуже нетерпеливився, дожидаючи сина. І коли Гаргантюа нарешті приїхав, батько невимовно зрадів і збадьорився.
Гаргантюа подався до свого покою – перевдягатися й зачесатись. Коли він устромив у буйну кучму волосся велетенський гребінець – зубці його були із слонячих бивнів, – з-під гребінця посипалися гарматні ядра.
Грангузьє, побачивши ядра, ужахнувся.
Понократ узяв одне ядро в руки й сказав:
– Такими ядрами засипали підступні вороги вашого сина. Та вони заплатили за це дорогою ціною. Всі загинули під руїнами замку.
Однак пікрохольці ще не розбиті, їхнє військо ще не вигублене дощенту.
– Я радий, що ви сповнені такої рішучості! – вигукнув Грангузьє. – Проте відпочиньте тим часом, попоїжте, наберіться снаги! А потім – будь ласка, пускайтеся навздогін за пікрохольцями.
У путь вирушили Гаргантюа, Гімнаст, Евдемон, брат Жан і з ними двадцять п’ять найхоробріших та найвірніших слуг Грангузьє, всі в шоломах та в кольчугах, усі верхи на добрих конях, усі озброєні міцними списами. На кожному коні сиділо по двоє вершників: слуга, що правив конем, і стрілець.
Отак сміливі оборонці вирушили в бойовий похід. По дорозі вони обговорювали, як будуть воювати. Перед у розмові вів брат Жан.
– Зі мною вам нічого боятися! – просторікував він. – Я поведу вас несхибним шляхом. З нами Бог і святий Бенедикт! Я не боюся нічого, хіба що гарматного вогню.
Ну, вперед, друзі мої, хутчій уперед! Поганяйте коней! Більше одного разу не помреш!
Отак патякаючи, брат Жан їхав собі на своєму коні й не дивився ні праворуч, ні вниз, ні вгору. А даремно! Коли він проїжджав під старим крислатим горіхом, забороло його шолома зачепилося за зламану гілку.
Чернець, цього не зауваживши, підострожив коня. Норовистий огир стрибнув уперед. Брат Жан випустив повід і схопився за гілку, а кінь у цю саму мить із-під нього вирвався.
Брат Жан завис на гілці.
Гімнаст зліз із коня, видерся на горіх, однією рукою взяв брата Жана під пахви, а другою відчепив забороло від гілки.
Брат Жан гепнувся на землю, мов стиглий плід, а слідом за ним легко зіскочив Гімнаст.
Гаргантюа, його друзі, слуги та стрільці посідали на коней і, добродушно посміхаючись з брата Жана, рушили далі…
Грангузьє наставив Гаргантюа верховним командувачем війська. Військо вирушило в похід. Надвечір воно дісталося до Ведського броду.
Просто перед ними височіла фортеця Ла-Рош-Клермо.
Гаргантюа надумав скликати вночі воєнну раду. Однак Гімнаст відвів його вбік і сказав:
– Мосьпане, коли ваша ласка, вислухайте мене. Не чекайте до завтра! Атакуймо фортецю!
Коваль клепле, поки тепле…
Гаргантюа наказав вивести військо в долину, а за пагорбом залишити засідку. Фортеця була обложена майже зусібіч.
Пікрохольці розгубилися. Вони не знали, як краще діяти: чи йти в долину битися з воїнами Гаргантюа, чи захищати фортецю.
Оговтавшись, Пікрохоль вивів із фортеці в долину латників, їх зустріла злива гарматних ядер.
Напнувши луки, пікрохольці посунули вперед. У воїнів Гаргантюа полетіли стріли. Та жодна не поцілила, нікого не вразила.
Потім латники навально кинулися вперед. Проте Гаргантюа це передбачив. Він оддав команду – і воїни оточили пікрохольців, засипали їх стрілами та кулями.
Пікрохольці відступили…
Пікрохоль, не тямлячи себе, тікав у бік Іль-Бушара. Зненацька кінь його спіткнувся і впав. Король зопалу зарубав його мечем. А коли перешалів, аж у поли вдарив: як бути? І він вирішив украсти на млині, що стояв недалечко, осла. Та ба!
Пікрохоля спіткала невдача. Мірошники його спіймали, дали доброго прочухана ще й роздягли. Щоправда, голим не пустили, а вбрали в якесь рам’я…
Віроломний напасник у жебрацькому одязі пішки попхався далі. По дорозі здибав бабу – ворожку і попросив поворожити. Баба навіщувала, що королівство Пікрохолеві повернуть тоді, як рак свисне.
Гаргантюа, розбивши Пікрохолеве військо, найперше полічив своїх солдатів. Були і вбиті, і поранені, але небагато. Гаргантюа звелів воякам стати на спочинок.
Він суворо заборонив чинити будь-які кривди бранцям і городянам…
Потім Гаргантюа зібрав на майдані рештки Пікрохолевого війська та всіх городян і звернувся до них із промовою. Він сказав, що пращури його були люди лагідні й добросердні, і він також на вдачу мирний, тож не має Пікрохолевих солдатів за бранців; вони вільні й можуть розійтися по домівках. Він дасть їм грошей на три місяці прожитку та охорону.
Проте й таке ще сказав Гаргантюа: негоже потурати лиходіям і жорстоким напасникам, прощати їх і милувати, бо вони роззухвалюються й знову вдаються до лиходійства та ще до страхітливіших злочинств…
Що ж до Пікрохолевого королівства – хай воно переходить до його сина; а що він зовсім малий – п’ятий рочок тільки минає,- то для виховання й нагляду до нього приставлять учених мужів та кількох князів – володарів. Опікуватиметься королевичем мудрий Понократ – доти, доки той підросте й порозумнішає, так що зможе взяти в свої руки королівське берло.
Нарешті Гаргантюа рушив зі своїми загонами до батькових володінь.
Грангузьє зустрів їх радісний та щасливий і влаштував на честь перемоги гульбище – таке пишне та чудове, якого світ не бачив. А потім подарував їм увесь свій посуд – старовинні вази, великі глеки, миси, чаші, чари, келихи, кухлі. Все це було оздоблене самоцвітами, поливою, карбуванням.
Крім того, Грангузьє винагородив грішми – мільйон тисячею двомастами екю – та замком кожного з друзів свого сина…
Один тільки брат Жан залишився без подарунка. Гаргантюа хотів наставити його абатом у Сейї, проте чернець відмовився. Він сказав, що не бажає бути настоятелем, а що хоче заснувати монастир, не схожий ні на який інший.
– Чудово! – зрадів Гаргантюа. – І я дам вам першу пораду: цей монастир не треба обводити муром, як усі інші.
– Саме про це я й думав! – весело відгукнувся брат Жан. – Адже за муром – мов у катівні.
– В монастирях усе розмірене,- вів далі Гаргантюа,- розписане й розлічене по годинах. Тож хай у вашому буде інакше. Хай там не буде жодного годинника, а всі справи робитимуться тоді, коли їх треба й зручно робити.
Лічений час – це втрачений час. Не бамкання дзвону повинне правити людиною, а ясний розум і здоровий глузд. Слухайте далі, брате Жане. В наші монастирі постригаються самі лиш кульгаві, горбаті, кривоокі, неоковирні, дурні або ж причинні жінки, а чоловіки самі лиш худорідні, шмаркливі, гугняві, ліниві.
Не беріть таких до свого монастиря! Хай до вас ідуть тільки молоді, здорові й гарні юнаки та юнки. Хай вони навчаються всіляких наук, читають мудрі книжки, грають на музичних інструментах. І дозвілля хай гарно проводять.
Схочуть залишити монастир – хай собі йдуть. Хто забажає стати мирянином – хай ним стане.
– Саме про такий монастир я і мріяв,- сказав брат Жан…
Монастир збудували шестикутним. Чудова то була споруда! У монастирі було дев’ять тисяч тридцять два покої.
Всі вони виходили у величезну залу.
Між вежами по праворуч була бібліотека. По ліворуч – світлиці для дівчат. Перед ними – театр і водозбір, а також лазні із запахущою смолистою водою.
В інших покоях жили юнаки. Були там чудові кружганки, розмальовані фресками, які зображали подвиги античних героїв та великі історичні події.
Юнаки та дівчата жили весело й дружно. В них було заведено: всі роблять те, що забажає одне з них. Хтось казав: “Почитаймо!” – і всі розгортали книжки. Хтось казав: “Пограймо!” – і всі брали в руки інструменти…
Всі юнаки й дівчата вчилися. Всі вміли читати, писати, всі знали по п’ять, а то й по шість мов, всі співали, всі складали вірші.
Усі жили не за усталеними правилами, приписами, законами, а керуючись тільки доброю волею та бажанням. В їхньому статуті було одне – єдине правило: “Роби, що бажаєш”. Бо люди шляхетні, порядні, вільні й освічені, здебільшого обдаровані хистом і силою, які повсякчас спонукають їх на добрі діла і відвертають від безглуздих та ницих вчинків.
Цю свою силу вони називають честю.
З французької переклала Ірина Стешенко
(2 votes, average: 4.50 out of 5)